— Звісно, ні.
— Немезідо, — щиро промовив він, — дякую тобі.
Тепер настала моя черга посміхатися. Під час нашої подорожі він не лише тренувався зі мною, а й постійно відпрацьовував бойові навички самостійно. Я не була певна, що його перемога — лише моя заслуга. Але його відкрита повага все одно зігрівала мені серце. Це було невимовне задоволення — відчувати себе досвідченою і потрібною. Бути потрібною було дуже приємно.
Я милостиво схилила голову й урочисто промовила:
— Будь ласка, Тайрусе.
Тієї ночі, коли я повернулася до своєї кімнати й оглянула синці на шкірі, мені спало на думку, що я впродовж кількох годин не думала про Донію. Уже декілька днів поспіль у мене не виникало бажання закричати і згорнутися калачиком від горя.
І не лише тому, що я тішила себе майбутньою помстою.
Ні, це було щось більше. Я заплющила очі й згадала моторошні спалахи світла. Вбивчий простір. Тепер я знала, як виглядає справжня загроза, поширенню якої Тайрус хоче запобігти. Якщо людство продовжить рухатися в тому самому напрямку, на нього чекає забуття, що поглине і знищить усе навколо.
Я можу допомогти запобігти цьому.
Я. Діаболік. Істота, яка була створена, щоб жити і померти лише заради однієї людини, здатна вплинути на долю трильйонів.
Я зігнула коліна, поклала на них голову і прошепотіла слова, які ніколи не будуть почуті:
— Дякую, Тайрусе.
Я досі любила Сайдонію, але моє життя з нею було обумовлене іншими.
Віднині я сама обирала свій шлях. І я хотіла допомогти Тайрусу зійти на трон і розпочати боротьбу з реальною загрозою. Це був новий сенс мого життя, моя нова мета, що наповнювала його новим змістом.
31
ТРЯСІННЯ, що почалося під час виходу корабля із гіперпростору вирвало мене з обіймів тривожного сну, у якому Мати-Засновниця докоряла мені, що я забула про Сайдонію. Через турбулентність Дедлі був занадто збуджений і безперервно гавкав. Я встала з ліжка, щоб заспокоїти його, а потім визирнула у вікно, і моє серце упало в п’яти.
Планета Люміна була дуже великою, більшою за всі космічні тіла, що я коли-небудь бачила. Наш корабель зайшов у її гравітаційне поле.
Я побачила континенти, пурпурні океани й клуби білих і сірих хмар. Поки ми підлітали до планети, судно безперервно трусило, а потім нас поглинула яскраво-пурпурна атмосфера.
Я не усвідомлювала, що весь цей час міцно стискала хутро Дедлі, який лащився до мене. Я відпустила собаку, але моє серце продовжувало шалено калатати в грудях, і я змусила себе визирнути у вікно, за яким згущувалася пурпурна атмосфера.
На горизонті з’явилися далекі вершини засніжених гір, і, тільки-но наше судно відключило власне поле гравітації, довірившись земному тяжінню планети як якорю, я відчула, що гравітаційне поле навколо мене змінилося. Відчуття небувалої легкості приголомшило мене. За вікном корабля я побачила будинки, і ми нарешті приземлилися.
Коли двигун вимкнувся, настала мертва тиша.
Ми сіли на поверхню Люміни.
Я ніколи раніше не була на планеті. Мене почало нудити, і я присіла поряд із Дедлі, зануривши пальці у його хутро. Я думала лише про відкритий простір навколо планети, про космічні промені й смертоносні астероїди, про відсутність стін зорельотів або якихось силових полів, які могли б захистити від небезпек, від яких нас відділяли лише тонкий шар атмосфери і магнітне поле.
Як люди могли жити на планетах із таким нікчемним захистом? Кожен день на планеті — це безпосередній вплив радіації, шкідливого зоряного світла й смертоносних мікроорганізмів. Один астероїд помірної величини здатен вбити всіх на цій планеті, якщо ввійде в атмосферу і вріжеться... тим не менше, Ексцеси радо витримували всі ці жахіття. Навіть смакували їх.
Двері відчинилися і до кімнати зайшов Тайрус.
— Я розмовляв з представниками повстанців. Вони погодилися на перемовини. Нас розмістять у Столиці.
— Ми не залишимося тут? — запитала я, вставши з підлоги.
— Ні, ми зупинимося в маєтку посадовця. Це жест довіри, Немезідо. Але ми залишимо Служниць на кораблі. Ти знаєш, як Ексцеси до них ставляться.
Я не могла зрушити з місця, але Тайрус спокійно вийшов у коридор, тож я змусила себе взяти поводок Дедлі й піти за ним.
Ми вийшли на містки корабля, і я витріщилася на свою тінь, усе ще відчуваючи нудоту через неосяжний відкритий простір над головою. На планеті атмосфера була більш розрядженою, ніж та, до якої я звикла, тому мені довелося ступати дуже обережно, щоб не злітати. Щойно я вдихнула повітря на поверхні планети, мені перехопило подих. Воно було гарячим і вологим, наче великий роззявлений. А також сповнене дивними запахами. Я відчула на своїй шкірі брудний дотик безлічі бактерій, але Невені ледь не пританцьовувала, коли вибігла із зорельоту.