— Звідки нам знати, що ви говорите правду? — запитав батько Невені. — Ви можете змінити свою думку, тільки-но влада опиниться у ваших руках.
— Усе дуже просто, — сказав Тайрус, — ви щойно почули слова зради із моїх вуст. Я зізнався вам, що планую вбити свого дядька Імператора. Власне, я навіть зізнався, що допомагаю Діаболіку зображати із себе Сенатора фон Імпірінс, і приховую це від Вельмишановного Панства, хоча зрадою вважається навіть саме володіння Діаболіком, — він вказав на мене рукою.
Кілька пар здивованих очей поглянули в мій бік. Невені глитнула, але навіть не подивилася на мене.
— Я дав вам карти в руки, — мовив Тайрус, — кожному з вас: майже десяток свідків, компромат, що може легко знищити мене до або після того, як я стану Імператором, бо хто з Вельмишановного Панства стане терпіти мене на троні, коли дізнається про мої наміри?
Серед натовпу пробіг шепіт.
— Я довіряю вам свої найнебезпечніші секрети, — переконливо мовив Тайрус, — тому що у нас одна мета. Вона об’єднує нас. Ми прагнемо одного й того ж. Тепер вибір за вами: чи дозволите ви мені вийти звідси і здійснити задумане, чи вб’єте прямо тут і зараз? Моє життя у ваших руках.
Він розвів руки, а я боролася зі спокусою вистрибнути вперед і захистити його від них.
Я побачила, як високопосадовці, один за одним, випускали з рук кобури, у яких вони тримали зброю. Потім Тайрус спокійно зробив ще один ковток води, і я зрозуміла: він житиме. Нарешті йому вдалося переконати Люмінарців.
Ми вдвох сиділи біля вікна «Олександрії», і я вдивлялася вниз, поки корабель злітав із поверхні планети, з подивом розмірковуючи над тим, як Тайрус Домітріан вдало владнав ситуацію, принаймні для Імператора. Тайрус прилетів і переконав повсталих Люмінарців залишитись у складі Імперії. Імператор не знатиме, як йому це вдалося, і що Тайрус насправді сказав повстанцям, чи до яких махінацій вдався — він ніколи про це не дізнається. Це будуть вважати проявом політичного генія Тайруса.
Перед нашим від’їздом Невені прийшла побачитися зі мною. Тримаючись на безпечній відстані, вона промовила:
— Ти повинна знати, що більшості людей — більшості Ексцесів, як я, — байдуже до генетично створених людей. Вони... вони як попередження Вельмишановного Панства про те, що ми не потрібні. Що нас можна замінити.
Так ось чому Ексцеси з такою відразою ставляться до Служниць. А Діаболіки, мабуть, здаються їм іще огиднішими.
Голос Невені зірвався.
— Немезідо, я знаю, що такі істоти, як ти, зазвичай... вбивають людей, тому те, що ти не скривдила мене, має щось означати. Зважаючи на це й те, що ти зробила із Саліваром і Дівайні, можливо, одного дня я зможу пробачити тобі твою брехню.
Я зауважила, що вона назвала мене істотою.
— Мені жаль, що я зробила тобі боляче, але так було треба... Тим не менше, Невені, я не шкодую, що завдала болю їм.
— Добре, — посміхнулася вона. А потім її посмішка згасла. — Я лише хочу застерегти тебе. Тайрус може бути ворогом твого ворога, але він усе одно залишається Домітріаном. Ніколи не довіряй їм. Жодному з них. Це родина вбивць і брехунів. Можливо, він і не відкрив ту ампулу з Розчинним Туманом, але він все-таки приніс її із собою. Про що це говорить?
На цьому ми з Невені розпрощалися, можливо, назавжди.
Тепер, коли пурпурний океан і величезні континенти, гірські хребти й хмари зменшувалися в міру того, як ми відлітали все далі, я поглянула на Тайруса, пригадуючи дні, проведені там унизу — на планеті. Він розглядав ампулу з Розчинним Туманом — символ наказу свого дядька, якого він ослухався. Він проігнорував старі способи вирішення питань і пішов іншим шляхом.
— Ви вразили мене, — сказала я. — Ви продумуєте свої дії на десять кроків уперед.
Тайрус тяжко зітхнув і тремтячою рукою відштовхнув ампулу.
— Можливо, це лише так здається. Я не очікував, що вони візьмуть штурмом мою кімнату і відведуть на страту. Коли це сталося, я думав, що мені кінець. Я думав, що все було марно. А потім прийшла ти.
Лише тоді я помітила, що він тремтить усім тілом — його організм викидає надлишок адреналіну. А він дивився на мене, розглядаючи кожну мою рису з благоговінням і здивуванням.
— Немезідо, ти неймовірна. Я приготувався до неминучої смерті, а потім з’явилася ти, як ангел помсти... — він втратив голос. — Я звик до думки, що люди вмирають або зраджують, і я можу розраховувати лише на себе, але відтепер це більше не так. Я відчуваю, що можу довіряти тобі. Можливо, це зізнання прозвучало, як незначна заява, — його очі затуманилися, а голос захрип, — але це найбільший комплімент, на який я коли-небудь зважувався.