Хто ж піднявся над людськими хибами{21}, справді великий муж, — ніколи, повір мені, не дозволить урвати в себе бодай крихту часу. Його життя найдовше саме тому, що увесь той час, коли воно тривало, — був його часом. Жодного його шматочка не залишив необробленим{22}, запущеним, жодного — в чужі руки не віддав; не знайшов нічого аж такого вартісного, за що б готовий був розрахуватися своїм часом, — найощадніший його сторож і господар. Тому-то йому не бракувало часу. А як же не бракуватиме тим, чиє життя розтягує по шматочках усяк, кому лиш заманеться?
Але не думай, що й самі вони колись таки не спохопляться своїх втрат. От послухай будь-кого з тих, кого привалило його власне щастя, — й почуєш, як такий, чи серед натовпу клієнтів, чи то під час судових засідань, чи при ще якійсь там почесній мороці, час од часу аж зойкне: «Жити не дають!» Ще б пак! Усяк, хто бере тебе за адвоката, — відбирає тобі життя. А скільки днів украв у тебе он той звинувачуваний? Скільки — той кандидат? А скільки он та стара, що вже втомилася хоронити своїх спадкоємців? А скільки той хитрун, що, вдаючи хворого, підживляє жадобу захланних на його гаманець? А скільки той можновладний друг, який тримає вас не задля дружби, а задля показу? Візьмися, кажу, за облік, зроби підрахунок дням свого життя — й побачиш: у тебе їх лише декілька, та й то хіба ті, що іншим людям не знадобилися.
Той, хто марив фасціями{23} і, врешті, їх отримав, уже хоче скласти їх — нетерпеливиться: «Коли ж то цей рік закінчиться?» Інший влаштував ігри{24}, покладаючи великі сподівання на щасливий жереб — і вже нарікає: «Коли ж то я позбудусь того?» А ось цей, володар усього форуму, адвокат, кому й кроку ступити не дають, той, хто збирає довколо себе такий тлум, що ледь докрикується до задніх рядів, — «Коли ж то, — зітхає, — настануть вільні від судових справ дні?». Ось так кожен і підганяє, стрімголов жене своє життя, прагнучи завтрашнього, гидуючи — сьогоднішнім.
Хто ж використовує для себе кожну крихту часу, хто кожен день укладає так, мовби у тому дні — все його життя{25}, той ані не жадає завтрашнього, ані його не боїться. А й справді, яку ще незвідану насолоду може подати йому майбутня година? Все ж — відоме, все, щоб бути ситим, спожито. Про інше, якщо на те їхня воля, хай подбають випадок і фортуна: його життю вже ніщо не загрожує. Можна тут щось додати, але — не відняти: так і ситого на гостині{26} можна ще чимось почастувати; він візьме з ввічливості, але — не з жадоби. Тому-то, побачивши когось посивілого і зі зморшками на обличчі, не думай, що він довго прожив: міг він не прожити — пробути довго на землі{27}. Таж не скажеш, що довге плавання відбув той, кого, щойно він вийшов з гавані, шалена буря кидала туди-сюди, а супротивні вітри гонили й гонили тими самими водами по колу? Він, кажу, не плавав — довго метався, забавкою вітрів, між хвилями.
Завжди дивуюся, коли бачу, як то люди просять вділити їм час, і як легко інші на те погоджуються. До того ж і ті, й ті беруть до уваги лише те, для чого потрібен їм той час, і ніхто не зважає на сам час, начебто ті нічого не просили, а ті — не давали. Найдорогоцінніша річ — то наче якась забавка для них. Оманою є те, що ця річ — безтілесна, що бачити її не можна, тож і цінують її найдешевше, радше — ніяк не оцінюють. Люди аж тремтять, настільки це дорого їм, беручи річну чи одноразову платню — вкладають у неї свою працю, старання, наполегливість. Часу ж ніхто не цінує, так уже, направо й наліво, розкидається ним, мовби задарма його отримує. Але глянь на тих людей, коли вони хворі, коли смерть уже на порозі, — коліна лікарів обніматимуть{28}; глянь на засуджених до страти — готові геть усе віддати, тільки б життя продовжити: така вже непослідовність у почуттях!