Тому-то вкрай неохоче повертаються думкою до погано прожитих років. Не зважуються глянути на давні свої пороки, які наче потай підкрадались, ваблячи близькою насолодою, а звіддаля — постають, якими вже вони є. До минулого охоче звернеться лише той, хто всі свої вчинки піддає власному, несхибному, перегляду. Хто ж у марнославстві був пожадливим до всього, у гордості — зневажливим, в осягненні влади — невгамовним, в обманах — вигадливим на підступи, у захланності — хапливим, у розтратності — безоглядним, то як такому не боятися своєї пам’яті? А минуле, зважмо, — це свята, недоторканна частина нашого часу, що поза всіма несталостями людського життя, поза владою фортуни; його вже не торкнеться ані нужда, ані страх, ані навала хвороб; ні потурбувати, ані відняти його вже не можна: поки життя, поти й володіти можемо ним спокійно. Лише день, кожен зокрема, та й то якимись хвилинами присутній у теперішньому. А ті, що проминули, ти їм лишень звели, — постануть перед тобою, і скільки забажаєш, стільки й затримаються, щоб ти міг до них приглянутися. А от у зайнятих людей часу на це немає.
Лише спокійна, не заклопотана душа може собі помандрувати, куди їй заманеться, обширами свого життя, а душі зайнятих людей — мовби під ярмом: ані повернутися їм, ані озирнутись. От і пропадає їхнє життя, мов на провалля натрапивши: скільки не наповнюй бочки, та якщо вона без дна, на якому щось затримується, зберігається, — усе надаремно{34}; так і їм, скільки не давай часу, — марна справа, бо немає дна, де б він затримувався: падає у їхні пошарпані, діряві душі і — пропадає.
Теперішнє — то щось найкоротше, та й то таке, що дехто загалом заперечує його існування{35}. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало — а вже втекло. Без жодної зупинки, як увесь світ і його світила, що у невтомному своєму русі ніколи не затримуються на одному місці — й сліду не залишають. Отож зайнятим людям залишається лише теперішній час — такий короткий, що й упіймати його нелегко, тим паче їм, зайнятим, що постійно то за те, то за це хапаються.
Врешті, хочеш знати, як коротко вони живуть? Приглянься, як вони прагнуть довго жити! Геть уже немічні старці вимолюють для себе бодай ще декілька років життя — до чого тільки не вдаються, щоб виглядати молодшими! І так уже задурюють себе тим солодким обманом, що, здається, мають надію одурити й саму смерть. А коли якась недуга таки опам’ятає їх і нагадає їм про смертність людей, то з яким же вони жахом умирають — мовби не відходять з життя, а хтось вириває їх із нього силоміць. Тоді-то й плачуть, примовляючи: якими ж то, мовляв, були дурними, що не пожили собі, а от якщо звільнимось від тієї напасті, обіцяють собі, тоді вже й цінуватимемо дозвілля. Нарешті, задумуються над тим, якими то марними були всі ті нагромаджені статки, з яких і не користали, яким то даремним був увесь їхній труд.
А от чиє життя далеке від клопітних занять{36} — чому ж не вважати, що воно у них довге? Жодною ж його крихтою не розпоряджається хтось сторонній, не розтрачується воно то на те, то на це, ніщо з нього не йде у руки фортуни, ніщо не пропадає через недбальство, ніщо — через надмірну щедрість, ніщо не залишається невикористаним: усе воно, можна сказати, — прибуткове. Отож, хоч би яким коротким воно було, — буде його достатньо, ще й з лишком. Ось чому кожен мудрець, тільки-но наспіє останній день, — не завагається йти до смерті твердим кроком.
Поцікавишся, можливо, кого я вважаю зайнятими людьми? Не лише тих, кого з Базиліки{37} можна прогнати хіба що нацькувавши на них собак. Не лише тих, хто аж задихається у юрбі, — чи то з блиском, в оточенні власного почту, а чи скромніше — серед чиїхось клієнтів. Не лише тих, кого зі свого дому женуть усілякі обов’язки — й вони мусять оббивати чужі пороги. Не лише тих, кого карає преторський спис{38} за нечесне збагачення, що колись, як той гнійник, має виявити всю свою гидь.
Ні, є й такі, для яких навіть дозвілля — зайнятість. Чи то на своїй віллі, чи на ложі, усамітнившись серед безлюддя, вони самі ж для себе стають обтяжливими: не про їхнє дозвільне життя треба говорити — про бездіяльне заняття. Чи назвеш дозвільним того, хто з хворобливою прецизністю, аж руки трясуться, збирає і розставляє коринтські вази{39}, що старанням декількох шаленців мають славу дорогоцінних, — того, хто більшу частину своїх днів витрачає на розставляння тих запліснявілих бляшанок? Чи того, хто годинами не виходить із палестри (ото ганьба: вже й пороки у нас не римські — привізні!) — сидить там годинами, спостерігаючи за боротьбою хлопчаків? Чи того, хто розподіляє табуни своїх кобил відповідно до віку й масті? Чи того, хто опікується найвідомішими атлетами?