А втім, надто довго було б перераховувати по черзі всіх тих, чиє життя йде на гру в камінці{42} чи в м’яча або на те, щоб смажитись на сонці. Хто постійно догоджає своїм забаганкам, той не знає, що таке дозвілля.
Є ще й такі, що тут ніхто вже й не засумнівається у їхній, сказати б, працьовитій бездіяльності, — вони з головою поринули в нікому не потрібні науки{43}; нині таких людей у Римі — цілі загони.
Спочатку така хвороба зачепила греків: стали дошукуватися, скільки веслярів було в Улісса, яка поема була написана раніше, «Іліада» чи «Одіссея», і чи вони — одного й того ж автора, та й інше, подібне, — із таких знань, що нічим не збагатять тебе, якщо приберігатимеш їх для себе, а якщо поділишся з іншими, то вважатимуть тебе не вченим, а доскіпливим нудярем.
І вже ось римлян захопило це пусте заняття — вивчати щось нікому не потрібне. Ось цими днями я слухав одного з таких — доповідав він про те, хто з римських вождів зробив щось уперше. Так я дізнався, що першим у морській битві переміг Дуілій{44}, а Курій Дентат{45} у тріумфальній ході вперше провів слонів. Усі ті подробиці, хоч і далекі від справжньої слави, та принаймні обертаються довкола прикладів громадянської діяльності. Користі у таких знаннях, звісно, немає. Але є щось таке, що привертає увагу — наче дешеві блискітки. Ще можу зрозуміти тих, які досліджують, хто вперше переконав римлян ступити на корабель, — це був Клавдій{46}, який саме тому отримав прізвисько Кавдекс: тим словом давніше називали ряд припасованих одна до одної дошок; звідси й назва дощечок, на яких записували суспільні постанови — «кодекси»; та й нині ще, за давньою звичкою, кодікаріями називають судна, що перевозять вантажі вверх по Тибру.
Якоїсь уваги заслуговує й те, що Валерій Корвін{47} був першим, хто здобув Мессану, він же й перший з роду Валеріїв присвоїв собі ім’я переможеного міста; в народі ж через якийсь час, переплутавши літери, його стали називати Мессалою.
Але чи виправдаєш зусилля, які дехто докладає, аби довести, що Луцій Сулла{48} був першим, хто випустив на арену не зв’язаних, як раніше їх показували, на прив’язі, а вільних левів, яких мали повбивати лучники, що їх прислав цар Бокх{49}? Можна, врешті, й це робити. Але дошукуватися, що саме Помпей{50} влаштував у цирку криваве видовище, коли двадцятьох двох слонів випустили проти засуджених злочинців, які мали вступити у справжній бій, — яка ж то користь у тому дослідженні? Перший серед громадян і серед видатних людей давнини, знаний, якщо вірити переказам, своєю винятковою добротою, він винайшов небачений досі спосіб убивства людей — вікопомне, на його думку, видовище. «Битимуться на смерть? — Цього мало. Рватимуть їх на кусні? — Теж мало. — Хай їх розчавлять, затопчуть велетенські тварини!» Отаке мало би піти у непам’ять, щоб у майбутньому, довідавшись, не позаздрив тій нелюдській винахідливості ще якийсь можновладець.
Якою ж то непроглядною пеленою окутує наші душі велике щастя! Ось той Помпей, кидаючи юрми нещасних на розтоптування зродженим під іншим небом чудовиськам, зіштовхуючи в бою такі нерівні сили, проливаючи на очах римського народу стільки крові, щоб ось-ось і його змусити пролити ще більше власної крові, — той самий Помпей тоді вірив у свою вищість навіть над природою. І він же, по якомусь часі{51}, обдурений александрійським лукавством, дав заколоти себе останньому з рабів, щойно тоді зрозумівши, що в його прізвиську — одне лиш марнославство.
Але повернуся до того, з чого почав. Хочу показати, наскільки пустими бувають навіть найпильніші заняття. Отож, від того ж таки дослідника я довідався, що Метелл, влаштувавши тріумф після перемоги над пунійцями в Сицилії, був першим із римлян, хто провів перед своєю колісницею сто двадцять захоплених слонів; що Сулла був останнім із римлян, хто розширив священні кордони, які, за давнім звичаєм, можна було розширювати після завоювання лише італійських, а не провінційних земель. Але й ці відомості, мабуть, корисніші, аніж міркування цього ж таки автора щодо Авентина{52}: той пагорб, мовляв, залишився за міською межею через одну із двох можливих причин: або тому, що сюди відступав простий люд, або тому, що Ремові, коли він узявся ворожити з лету птахів, ті не подали сприятливого знаку. А далі — все у нього або чистісінькі нісенітниці, або щось до них подібне. Та навіть якби припустити, що кожне слово таких-от дослідувачів гідне довіри і що всі їхні писання оперті на правду, то яка з них користь? Може, звільнять когось хоча б од якихось хиб? Чи, може, — від пристрастей? Кому допоможуть стати сильнішим, справедливішим, а кому — шляхетнішим? Наш Фабіан{53} часто зізнавався у своїх ваганнях: чи не краще б загалом кинути наукові заняття, аніж займатись такими марницями.