Нещасною є доля зайнятих людей, але стократ нещасніші ті, хто навіть не своїми — чужими справами натруджується: хто спить, достосовуючись до чужого сну; проходжується, підлаштовуючись до чужого кроку, ба й любить чи ненавидить, — а тут уже всяк мав би вільним бути, — лише за чиїмсь кивком. І якщо б такі ось хотіли знати, яким коротким є їхнє життя, то спершу мусили б зважити, яка його частка — їм належить.
Тож не завидуй, коли бачиш претексту, яку вже не раз одягалиї{64}, коли чуєш голосне на форумі ім’я: усе це здобувають ціною власного життя. Щоб один лише рік був названий їхнім іменем{65} — віддають усі відпущені їм долею роки. Дехто так і не встигає сягнути вершини своїх амбіцій: полишає життя, щойно почавши виснажливе, у змаганні з іншими, сходження. Дехто, пробивши собі дорогу тисячами негідних вчинків і все-таки діставшись омріяних вершин, — раптом торопіє від невеселої думки: такі труди — заради напису на могилі. А декого, поки снує нові, хіба що для молодості підхожі задуми, поки зухвало береться за щось непомірно велике, повалює його ж таки стареча неміч. Гидко дивитися на того, хто, вже геть зістарілий, усе ще розплутує на суді якісь нікчемні суперечки, запобігає своїм красномовством перед тупим збором і там таки й падає, спустивши духа! Жалюгідний — хто конає за виконанням своїх службових обов’язків, хто більше від життя втомився, аніж від служби! Жалюгідний і той, хто, гибіючи над обрахунковими книжками, врешті, й переставляється — на сміх спадкоємцеві, що вже заждався тієї хвилини!
Не можу оминути ще одного прикладу, що тільки-но спав мені на думку. Секст Туранній{66} на диво сумлінний був навіть у похилому віці, та коли йому перевалило вже за дев’яносто, Гай Цезарї{67} звільнив його від прокураторських обов’язків, хоч той і не просився на відпочинок. Ось тоді й розпорядився звільнений, щоб домашні поклали його на ложе і, постававши довкола, оплакували його як покійника. От і почали вони всім домом тужити над тим, хто на старість заслужив собі дозвілля, і тужили доти, поки його знову не відновили на роботі. Чи так уже приємно померти серед занять?
А втім, такої думки тримається чимало людей: жага працювати бере гору над їхньою змогою працювати. Змагаються із тілесною слабістю, а старість обтяжливою вважають лише тому, що відлучає їх від праці. Згідно з законом, не беруть до війська після п’ятдесяти років; не зараховують до сенату після шістдесяти: людям важче домогтись відпочинку від самих себе, аніж від закону.
А тим часом, поки вони щось у когось хапають, а хтось — у них, поки один одному не дають спокою, один одного нещасливим роблять, — минає життя, життя без плоду, без радості, без жодної користі для душі. Ніхто не бачить перед собою смерті, всяк — у далекосяжних надіях, а дехто сягає аж по той бік життя: турбується про величаві гробниці, про посвячення суспільних будівель, про дари, що їх складатимуть на вогнище, про пишні похоронні обряди. Насправді ж, клянусь Гераклом, прожили вони так мало, що ховати їх випадало б хіба що при смолоскипах та свічках{68}.
Про щасливе життя
Усяк на цім світі, брате Ґалліоне{69}, прагне жити щасливо, але варто йому задуматися, чим же, власне, є те, що робить наше життя щасливим, тут же й починає блукати, мов у тумані. От і нелегко спромогтись на щасливе життя: що скоріше пориваємось до нього, то далі від нього опиняємось — манівцем пішли; і що швидше бігтимемо у протилежний бік, то далі будемо від мети.
Отож, передусім маємо вияснити, чим є те, чого прагнемо. Потім — озирнутись, яка б то дорога скоріше до нього привела. А вже дорогою, якщо вона пряма й правильна, поміркувати, яку відстань маємо долати щодня і наскільки наближуємось до тієї мети, сягнути якої спонукає нас сама природа. А доки будемо метатись то сюди, то туди, йдучи не за провідником, а дослухаючись до різноголосся мінливої юрби, то розтратимо на ті блукання усе своє коротке життя, навіть коли щиро, з добрими намірами трудитимемось і вдень, і вночі.