Отож, щасливе життя — згідне з природою життя. Поясню, як це розуміти. Якщо вмітимемо дбайливо, але без тривог, берегти спроможності нашого тіла й природні обдарування як такі, що дані нам на день, нетривкі й перелітні, якщо не будемо по-рабськи слугувати їм, потрапляючи під владу сторонніх речей, якщо принагідні приємності для тіла посідатимуть у нас таке місце, як у військовому таборі — допоміжні, легко озброєні загони, що для послуг, а не для розпоряджень, — ось тоді й корисними будуть для душі усі ці блага.
Достойного мужа не повинно ані псувати, ані згинати ніщо іззовні, лише на себе він має покладатися, себе мати за зразок — до всього, довіряючи духу, готовий — сам же має бути будівничим свого життя. Його впевненість — не без знання, а знання — не без постійності. Засади його — стійкі; рішення — незмінні. Зрозуміло й без слів, що такий муж — і порядний, і врівноважений; що б не робив — робить відповідно до своєї висоти, але не звисока — з прихильністю.
Відчуття, подразнюючи розум, спонукають його до мислення; мовби зачіпаючись за них (немає ж чогось іншого, що підштовхнуло б його на стежку до правди), — він знову повертається до себе. Так само — й увесь світ: обіймаючи собою все, він, керманич світу, бог, хоч і націлений начебто назовні, а проте повертається звідусіль до самого себе. Так має чинити й наш дух: хоча, йдучи за відчуттями, через них, він сягає зовнішнього світу, він повинен володіти і ними, й собою.
Ось так у нас і виробляється злагоджена єдність сил і спроможностей, так народжується і розум, що не відає ні суперечностей, ані вагань у судженнях, сприйняттях і переконаннях; розум, який, хай лише наведе лад і злагоду у своїх частинах і, сказати б, сплететься у щось єдине, — одразу ж і сягне найвищого блага. Бо не залишиться у ньому нічого викривленого, ковзького, об що міг би спіткнутися, на чому посковзнутися б міг. Усе робитиме зі свого веління, жодна несподіванка його не заскочить; за що лиш візьметься — все прямуватиме до добра — легко, дієво, а сам діяч, завагавшись, ніколи не покаже спини, бо лінивство і сумнів — ознака сум’яття, непостійності. Тому-то можеш сміливо сказати, що найвище благо — душевна гармонія, адже чесноти повинні бути там, де злагода і єдність; де незлагода — там пороки.
«Але ж ти сам, — можуть заперечити, — чесноту шануєш лише тому, що сподіваєшся мати з неї якусь приємність». — Скажу насамперед таке: якщо чеснота й здобуває для себе щось приємне, то шукаємо її не тому; бо ж не його вона здобуває, але, між іншим, — також і його; не задля приємного вона трудиться: її труд, хоча звернений на інше, здобуває ще й це. Як ото на пшеничному полі то тут, то там проростають квіти, хоч не задля того зілля, дарма що милує око, трудився сівач (іншим був його задум; зілля — щось побічне, супутнє), — так і насолода: не є вона ані причиною, ані нагородою чесноти, а чимось таким, що їй супутнє; не тому її приймаємо, що приємна, а навпаки: приємна, оскільки її приймаємо. Найвище благо — у самому переконанні і в поведінці досконалого духу, який, звершивши своє діло й окресливши кінцеві свої межі, нічого більше не жадає — що ж бо є поза цілим, поза кінцевим? Отож ідеш манівцем, коли допитуєшся, що мене спонукає шукати чесноти: це все одно, що запитувати, що поза самою вершиною. Цікавишся, що я очікую від чесноти? — її самої. Немає ж у неї нічого ціннішого; найвища нагорода — це, власне, вона, чеснота{83}. Хіба цього мало? Коли я кажу: «Найвище благо — це незламна сила духу, його завбачливість і піднесеність, рівновага і свобода, гармонія і гідність», то чому хочеш іще чогось більшого, що було б хіба що чимсь другорядним? Чому й далі про насолоду правиш? Таж я дошукуюся, чим є щастя людини, а не черева, що значно місткіше у худоби й диких звірів.
«Ти перекручуєш мої слова, — може дорікнути суперник. — Хіба ж я не стверджую, що ніхто не може жити приємно, якщо й чесно не житиме, і що це не стосується тварин, які своє благо міряють кількістю їжі? Хіба ж не відверто, хіба не ясно засвідчую, що життя, яке вважаю приємним, не може бути таким, якщо не додаси до нього чесноти?» — Чекай, але хто ж то не знає, що тими вашими насолодами повні по саме горло найостанніші дурні? Хто ж не знає, що нікчемність купається у розкошах, а дух, коли догоджає тілу, не перестає вигадувати дедалі мерзенніші насолоди? Досить згадати хоча б гордовиту пиху, зарозумілість, надутість, зверхній погляд на всіх і на все, сліпу, бездумну любов до всього, що стосується своєї особи; якесь непомірне, аж до дитячості, захоплення всілякими марницями, а ще — балакучість і поквапна принизити інших чванливість; бездіяльність духу, що наче згорнувсь і заснув, розімлілий від розкошів. А чеснота все це з нього наче стріпує і, смикнувши за вухо, нагадує, що насолоди спершу треба оцінити, а тоді вже їх допускати до себе. Але й тими, які вона схвалила, не надто дорожить, та й приймаючи їх, не так ними втішається, як своєю в них поміркованістю. «Але ж поміркованість, уймаючи щось від насолод, завдає шкоди й самому найвищому благу». — Так ось: ти насолоду підострожуєш, а я — загнуздую її; ти втішаєшся нею, а я — просто користуюсь; ти вважаєш її найвищим благом, я — загалом її не маю за благо; ти задля задоволення робиш усе, а я — нічого.