«Слова філософів розходяться з їхніми ділами». Однак, багато важить і те, що про чесноти вони і говорять, і розмірковують над ними. А якби з їхніми словами й діла зрівнялись{100} — чи не було б це вершиною блаженства? А тим часом не варто нехтувати і добрими словами, й сповнених добрих помислів душами, бо й самі заняття чимось рятівним, хай наразі й без певних вислідів, гідні похвали. І чи треба дивуватися, що вони, спинаючись прямовисною стіною, не ступають на сам шпиль? Якщо ти муж — поважай високі пориви, навіть коли хтось і зірветься з висоти{101}. Це ж таки благородно — озираючись навіть не на свої сили, а на ті, що їх може дарувати людині природа, примірятися до високого, задумувати щось таке, чого не спроможні звершити навіть ті, хто справді сягнув величі духу.
Став ось такі вимоги: «Буду таким самим незворушним, дивлячись у вічі смерті, яким буваю слухаючи про неї. Долатиму будь-які труднощі, підпираючи силою духу немічне тіло{102}. Нехтуватиму багатством — і тим, що є у мене, й тим, на яке міг би спромогтися; не сумуватиму, якщо воно буде в чужому домі, не втішатимусь — якщо в моєму заблищить. Байдуже мені буде — чи доля зі мною, чи обійшла мене боком. На всі землі дивитимусь, мовби вони були моїми, а на мої власні — мовби всім належали. Житиму так, наче б я народився для інших, і за це дякуватиму природі речей: в який-бо інший спосіб могла вона подбати про мої справи? Одного мене вона подарувала всім, одному мені — всіх. Тому-то, чого б я не доробився, — ні не тремтітиму над ним, як скнара, ані легковажно не розтринькуватиму. По-справжньому своїм я вважатиму те, що розумно комусь подарував. Свої добродійства ані не лічитиму, ані на терези їх не ставитиму: мірятиму їх своєю оцінкою того, кому дарую; а хто гідний дарунку — ніколи не вважатиму, що роблю йому надто великий дарунок. Ніщо не робитиму, зважаючи на думку загалу{103}, а лише — на своє сумління; що робитиму згідно з ним — робитиму мовби на очах усього люду. Їстиму й питиму, тримаючись такої міри, щоб задовольняти природні потреби, а не для того, щоб набивати й вивільнювати черево. Приємний друзям, м’який і поблажливий до ворогів, радше випереджуватиму чиєсь гідне прохання, аніж на нього чекатиму. Знатиму, що моя вітчизна — світ, мої наставники — боги, які наді мною, довкола мене, — боги, що є суддями і вчинків моїх, і слів. І коли б лише природа не нагадала мені повернути їй моє дихання чи мій розум, — я відійду, заприсягнувшись, що впродовж усього життя я любив чисте сумління і поважні заняття, що не обмежив нічиєї свободи, а тим паче — своєї». Хто поставить перед собою такі вимоги, хто захоче їх виконати, хто спробує це зробити, — прокладатиме стежку до бога, і хай навіть не сягне мети, — впав він, однак, до висот ідучи…{104}
Ви ж, ненависники чесноти і її шанувальників, — нічого ж нового ви не винайшли. Хворим очам нестерпне сонячне світло; нічні створіння лякаються зблиску дня: з першим же промінням вони наче ціпеніють та чимскоріше тікають до своїх криївок і, нажахані світлом денним, забиваються там у свої нори та щілини. Тож скавучіть і, не змикаючи рота, вправляйте свої жалюгідні язики в обмовах добрих людей, скреготіть зубами — скоріше скришите їх, аніж бодай слід від укусів залишите.
«І чому той завзятий філософ так заможно живе? Чому, закликаючи зневажати багатства, сам ними володіє? Вчить зневажати життя — а живе? Вважає, що й здоров’ям треба нехтувати, а сам щонайдбайливіше до нього ставиться, ба, ще й покращити його прагне? Каже, що вигнання — пусте слово{105}: що, мовляв, поганого у переміні місцевостей, — чому ж сам, якщо пощастить, воліє зістарітись на батьківщині? Стверджує, що немає різниці між довгим і коротким віком, а чому ж тоді, якщо не стане щось на заваді, сам намагається жити якомога довше і втішатися спокоєм навіть у глибокій старості?
Справді, він заявляє, що все це треба зневажати, але не так, щоб не мати їх, а щоб маючи їх, — не тремтіти над ними; не так, щоби проганяти їх від себе, а щоби, коли самі відходитимуть, спокійно на це дивитися. Та й самій фортуні хіба не вигідніше вкладати свої багатства туди, звідки можна буде забирати їх, не чуючи жалісних нарікань того, хто володів ними якийсь час? Марк Катон, хоч і прославляв Курія{106} й Корунканія{107}, і ті часи, коли цензор міг покарати всього за декілька пластинок срібла, мав у своїй власності сорок мільйонів сестерціїв, менше, звісно, аніж Красс, але більше, ніж Катон Цензор{108}. Якщо вдатись до порівняння, то прадіда він перевищив набагато більше, аніж Красс{109} — його, а проте, якщо б йому трапились іще якісь багатства, то й ними він би не знехтував. Бо ж мудрець не вважає себе негідним дарунків, що випадково йдуть йому до рук; багатства він не любить, просто охоче його приймає, але не в серце — в дім. Що прийшло до рук — того не відкидає з погордою, а затримує у себе: більше багатство — більша й змога випробувати свою чесноту{110}.