Чи сумніватимемось, що не вбогість, а таки багатство дає мудрецеві ширші можливості для розгортання спроможностей свого духу? Адже вбогість гартує чесноту лише в одному — в умінні не гнутись і не занепадати. Багатство ж розкриває розлоге поле, де б могли проявити себе і поміркованість, і щедрість, і дбайливість, і зарадність, і великодушність. Мудрець не буде сам себе принижувати через свій низький зріст, хоча й волів би вдатися струнким. Він не нарікатиме на здоров’я навіть коли схудне чи, скажімо, позбудеться ока, та все-таки волів би бути неушкодженим, міцним — не забуватиме, однак, що має у собі ще неабиякі сили. Не нарікатиме на погане здоров’я, але бажатиме собі — доброго. Є речі, які, з погляду на цілість, видаються дрібничковими; без них головне добро аж ніяк постраждає, а все ж вони щось таки додають до тієї неперервної, з чесноти народжуваної, радості{111}. Багатство допомагає мудрецеві і втішає його так само, як, скажімо, мореплавця — ходовий вітерець, як гарна днина, як сонячна місцина, що проглянула з сірої холоднечі.
Хто б то з мудреців (маю на увазі наших, для кого єдиним добром є чеснота) заперечував, що серед речей обоятних{112} є такі, що мають якусь цінність самі по собі і що одним із них можна надавати перевагу над іншими? Одні з них, отже, гідні хай якоїсь уваги, інші — значної. А щоб далі ти не збивався на манівець, скажу: багатство — таки серед бажаних речей. «То навіщо, — схопиш мене на слові, — ті суперечки, хіба що насміхаєшся з мене, раз багатство для нас обох — щось одне й те ж саме?» — Аж ніяк, і хочеш знати чому? Якщо моє багатство попливе собі кудись від мене, то, окрім себе самого, нічого від мене не забере. Ти ж — заціпенієш, тобі здаватиметься, що з ним ти й самого себе втратив{113}. У мене багатство посідає якесь там місце, у тебе — головне. Стисло кажучи, свої багатства — я посідаю, а твої багатства — посідають тебе.
Тож годі вже докоряти філософам багатствами, ніхто ж бо не засуджував мудрість до вбогості. Чому б то філософ не міг володіти хай навіть великим майном, якщо воно не захоплене в когось іншого, якщо не заплямоване кров’ю, не набуте чиєюсь кривдою, не примножене брудними відсотками{114}; якщо чесними будуть і прибутки, й витрати і якщо від них страждатимуть хіба що злодії? Збільшуй свої статки, скільки забажаєш: почесним є те багатство, де чимало такого, що кожен хотів би назвати своїм, — але ні крихти такого, що хтось міг би назвати своїм. Таке багатство ні не відверне від філософа прихильної долі, ані не змусить його чи то хизуватися почесно набутим спадком, чи, навпаки, червоніти. Він матиме чим пишатися, якщо, відчинивши двері навстіж і виставивши напоказ усьому місту свої статки, зможе сказати: «Хто впізнає тут щось своє — хай забирає». Великим і справді багатим є той муж, який після такого-ось заклику озиратиме своє майно у всій його цілості! Скажу так: хто спокійно, без побоювань виставить своє майно під пильне око загалу — жодна людина не знайде там нічого, на що б накласти руку, — той про своє багатство може говорити відкрито, з гордо піднесеним чолом.
Мудрець не дозволить переступити поріг свого дому жодному підозрілому денарію{115}, натомість не зачинить дверей перед багатствами, хай і великими, — дарами фортуни чи плодами своєї чесноти. Чому ж бо й справді відмовляти їм у гостинності? Хай приходять, хай почуваються як вдома. Він ані не вихвалятиметься ними, ані їх не приховуватиме (перше — ознака метушливої, друге — боязкої, дріб’язкової душі, яка геть усе добро за пазуху б заховала), не покаже їм, як я вже казав, пальцем на двері. Що ж би мав їм сказати, чи: «Яка мені з вас користь?», чи: «Не вмію вами розпоряджатися?» Як у далеку дорогу, хоч міг би піти пішки, воліє рушити повозом, так, щоб не залишатися вбогим, вибере багатство. Отож, володітиме багатством, але — як чимось тимчасовим, перелітним, і не потерпить, щоб воно стало обтяжливим чи то для нього, чи для когось іншого. Він обдаровуватиме (та що це ви насторожили вуха, наготовили гаманці?) — обдаровуватиме або добрих людей, або тих, кого зможе зробити добрими; обдаровуватиме, з особливою пильністю вибираючи щонайгідніших, — як людина, яка добре знає, що обраховувати потрібно не лише прибутки, а й витрати; даруватиме, маючи на це справедливі й достатні підстави, адже по-дурному зроблений дарунок — чи не найганебніша з розтрат. Гаманець у нього не буде туго зав’язаний, але й дірявим не буде: багато з нього виходитиме, але нічого не випадатиме.