А Сократ іще таке тобі скаже: «Зроби мене переможцем усіх народів світу, і хай уквітчана колісниця Вакха везе мене від сходу сонця ген аж до Фів, хай усі володарі просять у мене підтвердження своїх володарських прав, — саме тоді, коли мене вихвалятимуть нарівні з богами, найкраще розумітиму, що я лишень людина. А тепер — зіштовхни мене з того піднебесся кудись на саме дно, і хай прив’яжуть мене до чужинного повоза, щоб мав чим похвалятися у своїй тріумфальній ході пихатий і дикий воївник, — дибаючи за чужою колісницею, відчуватиму не більше приниження, аніж тоді, коли стояв на своїй. То який висновок? А такий, що волію перемогти, аніж потрапити у полон. Хай там що — зверхньо дивитимусь на фортуну з усіма її дарами, але, ставши перед вибором, — оберу краще. Що б там не випало на мою долю — прийматиму як благо, але волію, щоб випадало щось і легше, і приємніше, щоб менше воно дошкуляло. Та не подумай, що чеснота сама тобі прийде до рук. Проте одним чеснотам потрібна острога, іншим — вуздечка. Так само й з тілом: рухаєшся схилом униз — мусиш його стримувати, а схилом угору — підштовхувати. Так само й чесноти: одні донизу, інші — догори спрямовані. Хто ж тут сумніватиметься, що терпеливість, хоробрість, завзяття й інші чесноти, які протистоять усіляким труднощам і самій долі, — спинаються на вершини, видираються, натужуються? І хіба не очевидно, що поміркованість, лагідність щедрість, навпаки, — на спадистій дорозі? Тут — смикаємо за вуздечку, щоб дух, бува, не зісковзнув униз, там — понукаємо острогами, і то щонайгостріше. Тому-то в убогості звертатимемось до стійкіших, гартованих у боротьбі чеснот, а в багатстві — до розважніших, що ступають обережно, тримаючи рівновагу. Коли вже так розмежовано ті чесноти, то скажу: волію бути при тих чеснотах, які можна вдосконалювати спокійно, аніж при тих, що вимагають поту й крові. Отож, — підсумує мудрець, — я не з тих, чиї слова розбігаються з життям: як говорю — так і живу. Це ви одне чуєте, інше — розумієте: ловите вухами лише звучання слів, а яке їхнє значення — вам байдуже».
«Але яка, скажи, різниця між мною, дурнем, і тобою, мудрецем, якщо ми обоє хочемо чимось володіти?» — Різниця є, ще й яка: мудрецеві багатство слугує, дурневі — наказує{118}. Мудрець нічого не дозволить багатству, ви ж — усе йому дозволяєте. Ви звикаєте до багатства, прив’язуєтесь до нього, начебто хтось запевнив вас, що воно вічно буде у ваших руках. А мудрець серед найбільших достатків — про вбогість найбільше думає. Жоден очільник війська не уповатиме на мир аж так, щоб не готуватися до війни, яка, хоч і притихла, та однак оголошена{119}. Вас же робить гордовитими один лише добротний дім, мовбито ні згоріти не міг він, ані обвалитися. Достатки ввергають вас наче в якесь сп’яніння: думаєте, що купа грошей може протистояти будь-якій небезпеці й що такі вони вже могутні, ті гроші, що й фортуні забракне сил одним махом із ними покінчити. Багатство — наче забавка для вас у бездіяльності, тож і не підозрюєте, скільки небезпек воно приховує у собі. Як ото варвари в облозі: дивляться собі спокійно на тих, хто, облягаючи місто, споруджує різні пристрої, і навіть не здогадуються, чим то зайнятий ще далекий від них ворог, — так і ви: серед статків, розслабившись, не хочете й думати про те, скільки-то лихого звідусіль чигає на вас — ось-ось чи та, чи інша якась біда загребе всі ваші дорогоцінні здобутки. А мудрець, хоч би й все йому відібрали, — справжнє своє майно завжди матиме при собі; житиме — як жив: задоволений теперішнім і впевнений у майбутньому. «Найглибше моє переконання, — скаже Сократ чи ще хтось, кому до снаги судити про людські діла, — не стосувати свого життя до ваших суджень. Ви ж тільки те й робите, що нападаєте звідусіль, але ті ваші словесні нападки — то, як на мене, скимління нещасних малят».