Таке скаже вам той, хто сягнув мудрості, той, чий дух, звільнившись од пороків, велить дорікати іншим, та не тому, що їх ненавидить — тому, що їхнього зцілення хоче. А ще таке додасть: «Ваші міркування зачіпають мене не з огляду на мене — з огляду на вас, бо хто завзявся на чесноту, хто нападає на неї постійно, — сам же позбавляє себе надії на зцілення. Мені ви не робите жодної шкоди, як і богам — той, хто повалює їхні вівтарі. Але погані наміри й лихі помисли залишаються такими й тоді, коли не роблять комусь шкоди. Ваші нісенітниці сприймаю, мабуть, так само, як Юпітер найвеличніший і найдосконаліший — побрехеньки поетів: зображують його то крилатим, то рогатим, то нічним блудником, то жорстоким до богів, то кривдником людей, а ще — викрадачем вільних людей, навіть родичів, врешті, — батьковбивцем, загарбником чужого та й батьківського престолу{120}. А домагаються тими вигадками хіба того, що звільняють людей від сорому за їхні ж безчинства: самі ж боги, мовляв, не кращі. Отож, хоча те ваше лихослів’я мене не діймає, закликаю вас задля вас же самих: шануйте чесноту, довіряйте тим, хто, довгий час їй услід ступаючи, подивляє її велич, яка з кожним днем постає ще величнішою, хто закликає йти за нею. Вшановуйте її, як ушановуєте богів, а її послідовників — як жерців, і щоразу, тільки-но зайде мова про священні писання, — шануйте ваші язики{121}. Не в тому розумінні, як багато хто вважає, щоб ми, шануючи їх, давали їм волю, навпаки, — маємо повелівати їм дотримуватися мовчанки, щоб священнодійство могло відбутися належно, жодним лихим словом не скаламучене. Вам же слід особливо пильнуватися, щоб, тільки-но пролунає мова цього оракула, слухати, стуливши уста, якомога уважніше. Вас же не треба зганяти й закликати до уваги, коли хтось там, потрясаючи систром{122}, викрикує з чийогось веління усіляку маячню; коли якийсь спритник більше вдає, аніж закривавлює лезом і плечі свої, і руки; коли якась жінка, завиваючи, повзає вулицею на колінах; коли якийсь старець у лляній сорочці з лавровою гілкою та з запаленим у білий день ліхтарем у руці викрикує на все горло, що хтось із богів — тяжко ображений. Ось тоді ви збігаєтесь, роззявляєте рота і, заражаючи один одного безглуздим своїм страхом, готові заприсягтися, що все почуте — свята правда».
Ось що проголошує Сократ із в’язниці, яку він своїм приходом очистив, зробив її почеснішою від будь-якої курії{123}: «Що то за шал такий, що за така природа, і людям, і богам ворожа, — неславити чесноту і злобливими язиками оскверняти святиню? Якщо можете, то хваліть добрих людей, а ні, то просто оминайте їх. А якщо вам так уже подобається та ваша розбещеність, то нападайте один на одного, бо ж гавкати на небо — то, скажу, не лише блюзнірство, а й марна трата часу. Та й сам я свого часу став ласою поживою для жартівника Арістофана{124}, а далі й інші сміхотворці посунули лайливою зграєю, проливаючи на мене свої сповнені отрутою насмішки. Але те, чим хотіли заплямувати мою чесноту, — додало їй ще більшого блиску. Корисно ж для неї, коли її виставляють, наче на огляд, коли випробовують її на міцність. А хто може краще пізнати, чого вона варта, аніж той, хто, пішовши силою проти неї, — її ж силу відчув? Твердість скелі пізнає лише той, хто лупає її. От і я стою, мов та прибережна скеля, яку раз по раз, наринаючи звідусіль, шмагають хвилі, але ні з місця її зрушити, ані скришити не годні, дарма що впродовж століть усе б’ють її та б’ють, невгамовні{125}. Тож нападайте, наскакуйте: моя перемога — у моїй витривалості. Хто нападає на щось незрушне, нездоланне, той обертає свою силу собі ж таки на шкоду. Шукайте ж чогось податливішого, м’якшого, у що могли б уп’ястися ваші стріли. Нудно вам, от і копирсаєтеся в чужих недоліках, видаючи такі ось судження: «Чи не надто просторе житло в того філософа? А той — чи не надто догоджає собі за обідом?» Зауважуєте чужі прищики, а самі он — у виразках. Це так, коли б якийсь нещасний, весь у гидких гнояках, почав насміхатися, вгледівши у когось якусь бородавку чи родимку на бездоганному тілі. Дорікайте Платонові, що він шукав грошей, Арістотелеві — що брав їх, Демокрітові — що нехтував ними, Епікурові — що їх тратив; мені ж дорікніть Алківіадом і Федром — ви, що засяєте од щастя, тільки-но трапиться нагода наслідувати мої похибки! Краще до своїх вад пригляньтеся, до того зла, що облягає вас з усіх боків — то вгризається ззовні, то нутрощі вам роз’їдає! Якщо вже не хочете знати про себе, в якому ви стані, то зрозумійте хоча б те, що не так усе добре серед людей загалом, щоб ви мали час вправляти свої язики, осуджуючи пороки тих, хто кращий від вас.