Те, до чого стремиш, є справді чимось величним, високим, близьким до самого бога — хочеш бути незворушним. Цю незмінну стійкість душі, що у греків має назву euthymia{138}, і про яку Демокріт написав знамените дослідження, я називаю спокоєм. Не конче-бо наслідувати чи таки в чужій формі переносити слова: про що мова — те й маємо назвати так, щоб у тій назві була сила, а не, сказати б, обличчя грецького слова. Дошукуємось, отже, в який то спосіб душа постійно може йти розміреним, виваженим кроком, у злагоді з собою, радісно озираючи свої набутки, нічим тієї радості не захмарюючи, не полишаючи своєї погідності, не піднімаючись і не занепадаючи. Це, власне, й буде спокій. Як його осягнути — поміркуймо над тим в цілому; ти ж, скільки захочеш, стільки й візьмеш собі із тих засобів, що для загалу.
Але, насамперед, усе те пов’язане з пороками зло варто виставити на світло денне, щоб кожен міг угледіти там щось своє. Ти ж одразу пересвідчишся, яка то дрібничка, ота твоя нудьга, порівняно з тими, хто пов’язав себе показними засадами поведінки, чия хвороба пишно титулована, хто не так хоче ховатися під облудною личиною, як соромиться її зняти. Всі вони в однаковому становищі: і ті, кого мучить непосидющість, кому все набридає, хто, постійно хапаючись за щось інше, шкодує за тим, що полишив, — і ті, хто, зіваючи з нудьги, поступово наче в’яне. Додай ще й тих, хто, подібно до людей, яких вимучують важкі сни, вовтузяться, товчуть собою, аж поки не вспокояться, знесилені; раз по раз змінюючи способи життя, на якомусь із них вони, врешті, зупиняються, та не тому, що їм остогидли ті зміни — стареча неміч уже не годна щось змінювати. А ще ж додай і малорухливих, що є такими не через сталість, а через лінивство: живуть не так, як хочуть, а так, як почали жити. Пороки — найрізноманітніші, а вислід — один: відраза до самого себе. А все це — від душевної непогоди, від якихось наче боязких і не вельми вдалих бажань: або зваги замало, щоб осягнути бажане, або спроможності; тому-то й такі завжди мінливі, такі непевні ті люди, як і надія, на яку вони покладаються.
Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних та ще й нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марним. Ось тоді вони водночас і шкодують, що взялися за таке, й бояться, що візьмуться знову. Тут і підкрадається душевне хитання й відчуття безвиході, бо ж ані повелівати тим бажанням неспромога, ані коритись їм; наче зависаючи у тих хитаннях, збивається з кроку й життя, а зраджена у своїх сподіваннях душа наче ціпеніє. Усе це обтяжується ще й тим, що, зненавидівши те клопітне своє нещастя, вони шукають сховку у відпочинку, в усамітнених заняттях, але це не для їхньої спраглої діяльного, громадського життя душі: з природи неспокійна, вона, звісно, не може знайти в собі якоїсь розради.
Отож, позбавлена приємностей, що їх у самих заняттях знаходять для себе дійові люди, вона вже не зносить ні дому, ні самоти у чотирьох стінах; залишена сама на себе, вона вже й на себе дивиться з огидою. Звідси — й та нехіть до всього, й відраза до себе, й постійна метушня непосидливої душі, й хворобливе несприйняття свого ж таки дозвілля. Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається — братись їй до чогось чи ні — то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа до чиїхось успіхів, адже знудьгована бездіяльність{139} — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не можуть звестись на ноги. Роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, душа, кленучи долю й нарікаючи на часи, замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього.
Людська душа, за своєю природою, і справді дійова, схильна до руху: мила їй будь-яка нагода розрухатись і розважитись; а стосується це передусім людей не надто шляхетної вдачі, тих, хто залюбки зуживає себе у будь-якому ділі. Як ото деякі гнояки прагнуть, собі ж таки на шкоду, щоб їх раз по раз торкалася рука, а для гидкої корости розкішшю є все те, що її роз’ятрює, так і для тих, чиї душі, наче тими гнояками, прориваються різними пожаданнями, насолодою є труд і тягота.