Потім важливо те, щоб ми не виснажували себе, чи то здобуваючи щось зайве, чи, маючи його по вінця, й далі здобували. Щоб не бажали того, що годі здобути, або, здобувши, щоб надто пізно, червоніючи од сорому, не дорікали собі марнотою своїх бажань. Одне слово, щоб ані зусилля наші не були марні, без плоду, ані щоб той плід не виявився не вартим тих зусиль. Однаково ж неприємно і не домогтися чогось, і соромитися — що домоглися.
Треба покінчити з тією звичкою більшості людей швендяти сюди-туди: з дому — до театру, з театру — на форум. Зайняті чужими справами, вони постійно наче при якомусь ділі. От запитай когось із тих, хто виходить за поріг: «Куди так? Маєш якусь задумку?» — «Не знаю наразі, клянуся Гераклом… Та когось зустріну, чимось займуся…» Так і ходять навмання, без жодного наміру, шукаючи собі якесь заняття. Роблять не те, що намірилися робити, а те, на що натрапили. Бездумна та їхня метушня, суєтна; геть як ті мурашки десь між кущами — снують ненастанно сюди-туди: то до вершечка додріботять, то знову до самого коріння — і все намарно. Подібно й більшість людей: їхнє життя, добре хтось зауважив, — то метушлива бездіяльність.
Деякі, аж жаль дивитися, біжать на злам голови, мовби там горіло: штовхають перехожих, збивають їх із ніг, самі на них падають. А куди так бігли? То — привітати когось, хто й не кивне у відповідь, то долучитися до похоронної ходи за незнайомим покійником, то послухати справу якогось баламута, що вже й суддям надокучив, то супроводжувати або й самому трохи понести лектику якогось вельможі. Врешті, натомлені без потреби, ледве ноги волочать додому, присягаючись, що й самі не знали, навіщо виходили з дому і куди їх носило, а назавтра — знову тими самими слідами. Але ж усякий труд повинен чогось стосуватися, мати якусь мету. Отож, не пильність жене їх, неспокійних, ледь не божевільних, а якісь облудні подоби речей. Але й вони, ті шаленці, так не товчуть собою без певної надії: їх понукає наче якийсь образ, та хворому розуму й не втямити, що то — просто ніщо. Так ото й кожного з тих, хто ступає за поріг, щоби примножити собою юрбу: щось геть нікчемне, пусте водить його містом сюди-туди, а світанок — виганяє знову, бездіяльного, бо таки не знайшов до чого б докласти рук: марно настукавшись у не одні лише двері, не одного лиш номенклатора{177} привітавши, від багатьох порогів пішовши з нічим, — однак серед усіх не зустрів іще когось такого, кого важче було б застати вдома, аніж самого себе. З цієї колотнечі визріває і той найгидкіший порок — звичка підслуховувати, розвідувати про неголосні суспільні й приватні справи, що їх і розголошувати небезпечно, й слухати.
Саме це, гадаю, мав на увазі Демокріт, кажучи: «Хто хоче спокійно жити, хай не надто береться до суспільних чи приватних справ»; мова, вочевидь, про всі ті безкорисні заняття; а щодо корисного, конче потрібного, то тут, і в приватному, й громадському житті, не те що багато — дуже багато треба робити. Та коли нас не кличе жоден почесний обов’язок, то від діяльності маємо відійти.
Адже часто саме той, хто виявляє більшу діяльність, має змогу відчути, що таке владна доля. А її, щоб бути у безпеці, краще лише зрідка випробовувати; врешті, часто мати її на оці, й у своїх задумах не покладатись на її прихильність. Пущуся в морську подорож, коли ніщо не перешкодить; стану претором, коли ніщо не завадить; це діло впораю, коли не втрутиться щось небажане. Ось чому кажемо, що мудрецеві ніщо не трапляється проти його сподівання. Не тому, що ставимо його над випадковостями, а тому — що над помилками: все відбувається не так, як він того хотів, а так, як передбачав. А передбачав передусім те, що не все йтиме згідно з його задумами. І цілком зрозуміло, що, зраджені надією, менше страждатимемо тоді, коли завчасно не втішались успіхом.
Отож маємо привчати себе до того, щоб не надто прив’язуватися до своїх задумів. Звертаймо туди, куди нас спрямував випадок, не лякаймося, коли заходять зміни чи то в наших намірах, чи загалом у становищі, тільки б не заволоділа нами непостійність — перша неприятелька спокою. Але й цупка завзятість неминуче неспокійна й нещаслива: доля завжди щось у неї вихоплює; проте непостійність — таки набагато прикріша, бо не знаходить собі місця. Ті дві протилежності однаково ворожі спокою: неспромога нічого змінити — й неспромога нічого терпіти. Тож потрібно, щоб душа, відсторонившись од усього зовнішнього, повернулася до себе самої, довіряла собі, раділа собі, дбала про своє, відступаючи, наскільки це можливо, від чужого; щоб опиралася на себе, не переймаючись втратами, добром для себе обертаючи навіть щось супротивне.