Але також і той, хто ні на що не розтратив іще своїх сил, не побував у життєвих бурях, може втішатися затишком і, не гаючи часу, віддаватися заняттям мудрості, насолоджуватися цілковитим дозвіллям, плекаючи чесноти, адже вдосконалюватись у них можна й у повному, якого ніщо не скаламучує, спокої. Тож обов’язок людини — допомагати людям; якщо є така змога — то багатьом, якщо менша — небагатьом, а ще менша — найближчим; врешті — самому собі. Хто приносить користь іншим, той зайнятий спільним ділом. Так само, хто стає гіршим — шкодить не лише собі, а й усім тим, кому, якби ставав кращим, міг би приносити користь; і навпаки: хто добре собі прислужився — тим самим допомагає іншим: готує для них свою поміч.
Уявімо собі, що є дві держави: одна, велика і в найширшому значенні слова спільна, вміщає у собі богів і людей; у ній не прив’язуємо себе до того чи іншого закутка: межі такої держави не кроком — сонцем вимірюємо. Інша — та, де нам випало народитися: хай це володіння афінян, карфагенців чи іншого якогось міста, що належить не всім, а лиш тим чи тим людям. Є такі, що водночас одній слугують державі й іншій — більшій і меншій; є такі — що лише меншій; є ж і такі — що лише більшій слугують. Тій більшій державі можемо служити й у дозвіллі. І саме в дозвіллі, гадаю, — найкраще. Досліджувати, скажімо, що таке чеснота{203}: щось одне, чи множинне; що людей робить добрими: природа чи заняття наукою; чи всі ті моря й суходоли й все те, що охоплюють моря й суходоли, — це щось одне, єдине, а чи бог розсіяв у просторі безліч подібних тіл; чи матерія, з якої все народжується, — це щось цілісне й неперервне, чи розсіяне й перемішане: тверде — з порожнім; якою є оселя бога; чи він лише споглядає свій витвір, чи ним орудує; чи всесвіт огортає його ззовні, чи, навпаки, увесь він — у тому всесвіті; чи світ незнищенний, чи також і його маємо зараховувати до всього крихкого, дочасного? Чим же подобається богові той, хто вдається до таких-от роздумувань? Певно ж, тим, щоб не залишалося без свідка таке величне його творіння.
Кажемо зазвичай, що найвище добро полягає в тому, щоб жити у злагоді з природою. Природа ж народила нас водночас і для споглядання, й для дії. Тепер доведімо правильність попередньо сказаного. Але цього не зробимо, поки кожен не з’ясує для себе, яке прагнення спонукає його до пізнавання невідомого і як то ми квапимося наставляти вухо будь-якій казочці. Бачимо, як люди пускаються в море, наражають себе на чималі труди й небезпеки далеких подорожей, очікуючи лише однієї нагороди — пізнати щось далеке, приховане. Ось що збирає людей на видовища, ось що спонукає їх зазирати у замкові щілини, вивідувати таємниці, відчитувати припорошені віками згортки, слухати про звичаї чужоземних народів.
Природа наділила нас цікавістю: свідома своєї краси й винахідливості, вона створила й нас, щоб було кому озирати усі ті дива, бо ж намарно пішов би увесь її труд, якби така велич, така осяйна чистота, так тонко, з таким блиском випрацюваний твір, що вражає прекрасним розмаїттям, дивився б у ніщо — в пустелю. А щоб ти знав, що вона справді хоче того, щоб усе це ми не лише окидали зором, а й пильно до нього приглядалися, то зваж, яке місце природа виділила нам: помістила рівно серед тих красот, щоб вони навсібіч відкривалися нашому зорові. Вона не лише випрямила людину{204}, а й збудувала її так, щоб вона з легкістю могла стежити за зорями, що пливуть небосхилом від сходу й до заходу, щоб могла обертати обличчя враз із обертанням усесвіту, щоб високо тримала голову — посадила її на гнучку шию. Подбавши відтак, щоби знаки зодіака проходили небом, — по шість упродовж дня і по шість упродовж ночі, — вона розгортає перед очима, одну по одній, кожну свою частину — так, щоб одне щось виставлене для огляду будило жагу споглядання усього подальшого.
Не все, однак, сягаємо оком, не все бачимо таким величним, яким воно є, але наш зір прокладає собі стежку для дослідження, закладає для нас підвалини пізнання правди, щоб від явного могли ми у своїх пошуках переходити до прихованого{205} — віднаходити й те, що є давнішим од усього видимого світу: звідки взялись ті зорі; в якому стані був усесвіт ще перед тим, як розділились, одна по одній, різні його частини; що, власне, розвело ту первісну, грузьку й безладну, хаотичну масу на ті частини; хто визначив усьому належне місце: чи лише завдяки своїй природі важке опустилось, а легке піднялось, а чи, окрім ваги й розмаху, якась вища сила визначила закон кожному окремому тілу, і чи правдою є те (у цьому — найвагоміший доказ наявності божественного подиху в людині), що якісь окрушини, чи іскринки зірок, зісковзнувши з неба, ввіткнулись у незвичне для них місце{206}?