Подумай тепер, якої кривди міг би завдати такому мужеві чи то злодій, чи наклепник, чи захланний сусід, чи хтось із тих заможних злобників, що на схилі літ, бездітні, тільки й розглядаються, над ким би то познущатися, — якщо ні війна, ані той видатний умілець руйнувати міста нічогісінько не змогли у нього забрати. Серед поблиску мечів, серед сутолоки вояків-грабіжників, серед полум’я, серед крові й руйнації, коли й святині, обвалюючись, падали на своїх же богів, — одна, лишень одна людина перебувала у спокої.
Тож не вважай мій намір надто зухвалим. А якщо й досі не надто мені віриш, надам тобі свого ручителя. Ти, певно, й не підозрюєш, що в одній людині може бути така стійкість, така велич духу. Та ось, уяви, виходить той чоловік на середину й каже: «Не варто сумніватися в тому, що народжений людиною не може піднятися над усім людським; що незворушно сприйматиме страждання, втрати, болячки, рани, великі потрясіння, коли шкереберть іде все доокола; що спокійно зноситиме усілякі нещастя, а щастя — помірковано, не відступаючи перед тими, а цьому — не довіряючи; що за найрізноманітніших обставин може залишатися незмінно однаковим, не вважаючи своїм нічого іншого, окрім самого себе, та й то в найкращій частці свого єства.
Ось я тут, перед вами, готовий все це довести, — що перед тим руйнівником стількох міст, коли під ударами таранів, розсипаючись у звалища, падають захисні споруди, раптово обвалюються, тайкома підкопані, стрімкі вежі й таки на очах, зрівнюючись із найвищими укріпленнями, ростуть високі насипи, а при тому на стійких засадах несхитним залишається дух — немає таких пристроїв, таких таранів, щоб його потрясти. От щойно вихопившись із-під румовищ власного дому, серед відсвітів пожеж, я тікав від вогню залитими кров’ю вулицями; не знаю, яка доля спіткала моїх доньок, можливо, ще гірша, аніж доля самого міста; сам один, у літах, бачачи довкола одну лиш ворожість, я все-таки стверджую, що моє майно, ціле й неторкнуте, — зі мною; ним володію, його маю — все те, що й мав. Тож яким правом, Деметрію, називатимеш мене переможеним, а себе — переможцем? Твоя фортуна взяла гору над моєю — ото й усе! А де те все, минуще, всі ті речі, що переходять із рук у руки, — не знаю того. Одне лиш добре знаю: що моє — те при мені; зі мною й зостанеться. Пихаті багачі втратили свою спадщину, похітливі — своїх коханок, а з ними — й рештки свого сорому; марнославні — свою курію, форум й усі інші місця, призначені хіба що для привселюдного вишколу своїх пороків; лихварі — свої записи{229}, що розпалюють жагу до примарних багатств; що ж до мене, то все тут, кажу, — ціле й неторкнуте. А тепер поспілкуйся з тими, хто плаче й лементує, хто, захищаючи свої гроші, підставляє голі груди під вістря мечів, хто тікає від ворогів, вгинаючись під вагою свого майна».
— Ось так-то, Серене: той досконалий, сповнений людських і божественних чеснот, стійкий муж — нічого не втратив. Його добра — за надійними, яких нікому не здобути, укріпленнями. Навіть не зрівнюй з ними захисних мурів Вавилона, куди увійшов Александр, ані мурів Картагена чи Нуманції, які здобула та сама рука, ні навіть Капітолійських укріплень, бо й там — сліди ворога{230}. А от усього того, чим захищений мудрець, — не бере ні вогонь, ані навальний напад; не знайдеш там жодного доступу: усе тут стрімке, неприступне, врівень з богами.
І не варто казати (хоч то твій звичай), що такого мудреця, як отой наш, загалом не буває, — ми його не вигадали; це не марна хвала силі людського духу, не перебільшений образ чогось неіснуючого, ні, — яким є мудрець, таким ми показали його, таким і показуватимемо. Такі люди, щоправда, з’являються один раз, можливо, на декілька століть. Та хіба може часто народжуватися те, що виходить ген за щось усталене, звичне для люду? Втім, цей же Катон, — згадкою про нього ми й почали свої роздуми, — ледь чи не вище стоїть над тим нашим зразком.