Ватіній{249}, сказати б, для того й вроджений, щоб бути постійною причиною насмішки й відрази для інших, сам був, кажуть, їдким на слово сміхуном — залюбки самого себе брав на сміх: себе ж дразнив то своїми подагричними ногами, то короткою, наче підрізаною, шиєю. Все робив для того, щоб на ньому не вигострювали своїх язиків його в’їдливі неприятелі, а було їх не менше, аніж хвороб; передусім — Ціцерон. І якщо на таке здобувся той, хто, загартувавши свій язик добірними лайками, вже й забув, що таке сором, то чому б на таке не мав спромогтись і той, хто дечого вже осягнув, віддаючись вільним наукам і плеканню мудрості?
Зваж і на те, що тут є щось і від помсти: позбавиш насолоди того, хто вже смакував її, задумуючи тебе образити. Ти ж чув, як то іноді кажуть: «От біда! Він так і не втямив нічого!» Адже вся суть образи — в обуренні того, на кого вона спрямована. Та, врешті-решт, той насмішник таки наскочить колись на такого, хто і його переплюне язикатістю, — тоді мимоволі й за тебе помститься.
Гай Цезар{250}, окрім численних своїх пороків, отримував, кажуть, неймовірну насолоду від того, що постійно когось ображав; у кожного підмічав щось таке, з чого б міг посміятися, хоч сам був на диво вдячним матеріалом для насмішок, варто було лиш поглянути: така вже моторошна блідість, що є ознакою божевілля; така вже дикість у глибоко посаджених під старечим лобом очах; така вже безформна, з уцілілими то тут, то там волосинами лиса голова; додай до цього наче щетиною порослу шию, худющі ноги й велетенські стопи. Годі й перерахувати, якими образами він осипав своїх батьків і дідів та й загалом увесь люд, до якого б не належав стану. Зупинюсь, однак, лише на тих випадках, які й призвели до його загибелі.
Чи не найближчим його приятелем був Валерій Азіатик{251}, чоловік доволі гордий, аж ніяк не байдужий до образ. І ось під час велелюдної гостини Гай Цезар починає, і то на все горло, дорікати йому тим, що його дружина не надто вправна в ліжку. Боги праведні! То таке мужеві слухати? То таке принцепсу знати? До чого ж то має дійти розпуста, щоб сам принцепс розводився про свій перелюб і про свій несмак, не кажу вже перед консуляром, не кажу перед другом — перед мужем!
А ось як було з Хереєю{252}, військовим трибуном: його твердій руці геть не відповідав тонкий, млявий голос, що міг у будь-кого викликати деякі підозри. Щоразу, коли він запитував Гая, яким буде нове гасло, той називав то Венеру, то Пріапа — не пропускав нагоди поглумитися над воякою, мов над якимсь м’якотілим розпусником; сам же при цьому так і світився в золочених одіяннях, у браслетах, сандалях. Так-от він змусив Херею радше за зброю братися, аніж запитувати про гасло. Той же Херея першим серед змовників заніс меча, махом перерубавши імператорові шию. Потім уже звідусіль посипались удари мечів — усяк мстив за особисті й загальні образи, а все-таки першим був той муж, який не виглядав мужнім.
До речі, цей же Гай мало що не все вважав образами для себе, і (так буває) як не здатний був їх переносити, так і спраглий — завдавати їх. Він, наприклад, розгнівався, коли Геренній Макр, вітаючись, назвав його Гаєм, а пріміпілярія{253} таки покарав, коли той назвав його Калігулою: народився ж він у таборі, тому вояки й назвали його, вихованця легіонів, Калігулою — звичним для них, наче рідним, іменем{254}. Та коли, вже в дорослому віці, він став на котурни{255}, то звисока глянув і на те своє прізвисько, сприймаючи його як образу для себе.
Отож, якщо у своїй вибачливості ми знехтуємо помстою, то можемо втішити себе тим, що колись таки знайдеться той, хто покарає нашого зухвалого й пихатого кривдника, адже це ті пороки, що ніколи не вичерпуються лише на одній якійсь людині й на одній лиш образі.
Але звернімося до тих, хто має служити нам високим зразком терпеливості. Скажімо, — до Сократа, який без тіні невдоволення сприймав усі звернені проти нього їдкі насмішки у комедіях{256}, що їх видавали й ставили в театрі; сміявся там не менше, аніж тоді, коли Ксантиппа хлюпнула на нього помиями. Антисфенові{257} докоряли тим, що його мати — варварка, з Фракії; він же відповідав, що й матір богів — з Іди.
Ніколи не варто вплутуватись у суперечки та бійки, краще забиратися геть, і хай би там що витворяв дурень (а ніхто, окрім дурня, й не чинитиме тобі зла), — просто не зважати. Хай славить нас люд, хай неславить — будьмо рівно незворушні: не тішмося першим, не журімося другим. Інакше, остерігаючись образ або вражені ними, запустимо важливі справи, занедбаємо суспільні й особисті обов’язки й навіть щось рятівне, коли по-жіночому будемо клопотатися тим, щоб не почути чогось немилого нашій душі. Буває, гніваючись на когось із можновладців, ми приховуємо те почуття показовою вільністю, свободою своєї поведінки. Одначе свобода — не в тому, що ми нічого не терпимо. Ні. Свобода — в тому, щоб піднятися духом над усіма кривдами; щоб усі радощі знаходити в самому собі; щоб увільнитися від усього зовнішнього, — інакше все своє життя тремтітимемо перед чиїмось язиком, чиїмось сміхом.