— Здорово, правда ж?
Тимофієві закортіло зіпсувати Куприкові веселий настрій:
— Здорово, як біля печі, в хаті. А як у степу під дощем, так: «Куприку, Куприку, дай вогню!», а Куприк дав би, так не знає, де дів! Отакий ти охоронець вогню!
— Ти сам такий охоронець вогню! — без перехідних нот спалахнув несподівано Женька, грудьми обстоюючи Куприка. — І чого ти куприкаєш та куприкаєш, а як сам одстав з Явтухом, так нічого? А ти скажи, чого ти одстав з Явтухом?
Тимофія це обурило. Коли вперше Пилип і Хома напосіли на нього, це було одно діло, а коли тут і вдруге почали сипати сіль на рани, то йому запекло. Він не змовчав і кинувся на Женьку в атаку…
Хату освітило блискавками, і, мабуть, була б гроза, коли б не Пилип. Він вчасно наспів на місце події, став спиною до Тимофія, лицем до Женьки і, показуючи пальцем на праву долоню, промовив:
— Бач, яку водянку нагнав, здобуваючи вогонь способом давніх австралійських племен. А ти, Женько, теж? Ану, покажи!
Щоб спуститися від найвищого спалаху до ділового буденного тону Женьці потрібен був час. Поки він справлявся з цим переходом, обізвався Хома:
— А я аж дві нагнав. — У нього справді красувалися на долоні дві великі водянки, як перлини — тугі і з ніжним перламутровим сяйвом.
Женька задивився на це сяйво; за цей час він встиг охолонути і, коли простяг свою праву долоню, промовив уже спокійно:
— А в мене нема перламутрового сяйва: я як натис на свій дренчик, так і пороздушував — і ту, що на правій руці, і ту, що на лівій… Бачите?
Хлопці почали оглядати Женьчину руку, і в цей самий момент звідкись згори долетіли повні співчуття слова:
— Бідолашні діти. Бач, як покалічилися…
Хлопці обернулися і побачили на печі Мишкову бабу. Мишко був бабин онук, їхній одноліток. З Мишком вони зразу познайомилися, а з бабою лише тепер. Побачивши її, Пилип сказав:
— Гляньте, бабуся якась. — І зразу ж виструнчився. — Драстуйте!
Бабуся відповіла на привітання, а Мишко пояснив:
— Це не якась бабуся, це — наша баба.
А з печі тим часом летіло:,
— Ви ж, мабуть, без пісочку терли?
Мишко пояснив:
— Це вони як партизанили, так навчилися витирати вогонь з двох шпичок. Трохи пісочку підсиплють, а тоді труть…
— А може, у вашої баби в руках така сила, як в давніх австралійських племен? — недовірливо спитав Хома. — Я хіба ж так кректав, палички, мабуть, ще гарячіші стали, ніж із пісочком, а воно хоч би що!
Мишко відповів:
— Коли б наша баба мала силу давніх австралійських племен, то вона ще раз поїхала б у Москву на Виставку. Та не ті вже літа. До неї на святкування вісімдесятиріччя і з Москви люди приїжджали, і з Києва, і з Житомира; прийшло сто п’ядесят сім телеграм, навіть з Сибіру. Четвертий орден дали. А тепер наша баба вже постаріла.
Пилип торкнув Хому за плече:.
— Ото баба! Коли б у мене така!
— Або в мене, — підтримав приятеля Хома.
Мишко показав хлопцям бабині ордени. Найбільше враження вони справили на Женьку. Женька любив усе святкове, яскраве. Коли йшли на демонстрацію, Женька завжди перший добирався до шкільного прапора і погордо ніс його перед собою. Як у свято одягали майки, то Женька просив матір, щоб майка у нього була найбіліша, просто як сніг; коли ж це була майка червона, то щоб як жар, щоб аж очі вбирала! Ордени Мишкової баби засліпили Женьку. Це сяйво мерехтіло Женьці тоді, коли він дивився на ордени, і тоді, коли спати ліг. Від блиску він і прокинувся вранці.
Спав Женька разом з хлопцями в хаті на соломі. Промені ранкового сонця косими клинами падали з вікон просто на мандрівників. Женька трохи одсунувся від цих сліпучих променів і хотів знову заснути, аж почув розмову, котра обурила його.
— Мишко, онучку, — сказала баба. — Ти не біжи зрання на річку. Гостей треба нагодувати, сніданком. Водички принеси: треба ж і чаю наставити, і хлопцям та дівчаткам повмиватися зо сну. І курчаток нагодуй…
Баба говорила лагідно, але з неспокоєм у голосі.
Мишко спочатку сопів, потім озвався, і Женька не пізнав Мишкового голосу. Вчора, коли Мишко показував бабині ордени, то у нього був один голос — чистий голос; сьогодні ж Мишко говорив хрипко. Він казав:
— А чого це мені все робити?! Самі й робіть. А то: і води наноси, і курчат нагодуй, і солому з хати прибери. Мені ніколи, хлопці он вже свистять…
І він, схопивши бриля та одбатувавши окраєць хліба, вибіг із хати.
Баба мовчки зітхнула, полежала трохи і заворушилася. Женька побачив, як вона почала спускатися з печі. Він заплющив очі і зібгався в клубочок.
Так і не заснув більше Женька. Лежав і кипів: «От коли б вона його зразу за чуба, щоб знав...» Далі він думав про те, що коли б у нього була така баба, то не встигла б вона вказати: «Женько!», як він так і злетів би на ноги: «Що вам, бабо!»
А Куприк ні про що таке не думав. Спочатку він спав, потім, коли одсунувся від променя, зиркнув на піч, побачив, як тяжко звідти злазила Мишкова баба, зразу схопився, скочив на припічок і промовив, підставляючи голову:
— Ви, бабо, рукою за голову мені держіться. А оцю ногу не туди ставте, а сюди — я тут свій клумачок підмостив…
Баба й незчулася, як Куприк поставив її на припічок, потім допоміг злізти на підлогу. Як вона вже злізла, сказав:
— Мені, бабо, треба вранці зарядку зробити. Де у вас вода? Я води принесу. А дрова є — нарубати? Мені дома припадає ще й теля прив’язувати до прикорня і курей годувати…
Куприк стояв перед бабою, як стоять на військовому лінкорі матроси перед боцманом, — голову високо, груди колесом, плечі широко розпрямив і ноги розставив, щоб морською качкою не збило, і дивився на бабу, не зводячи з неї очей. Баба озирнула його, поклала руку на голову:
— Спасибі, синочку, тепер я вже й сама. Мені тільки з печі важко злізти…
Але Куприк робив своє: кинув оком по хаті, наглядів порожні відра і за мить уже був за порогом — баба не встиглі й рота розкрити.
Вскочив у хату Куприк, розчервонілий, веселий, поставив відра на лаві, набрав у кухлик води, надпив трохи й прицмокнув:
— От вода так вода!
А далі наглядів під лавою сокиру, схопив її і вилетів із хати.
А Женька ж що? Женька, лежав, хоч не Куприкові, а йому б належало схопитися й гукнути весело: «Єсть, бабо, все зроблю!»
Та Женька так не вчинив. І тут ми повинні сказати: «Женько, час тобі вже думати, що з тебе вийде: помічник старшим чи ледар, напханий самолюбством».
Через півгодини, коли всі попрокидалися, в хаті все закипіло: прибирали по всіх кутках, самі чепурилися і нетерпляче чекали на Григорія Савича, котрий пішов у сільраду здавати державі знайдений скарб. Незабаром у кімнаті стало як у віночку, бо Люсині й Олині руки до чого не бралися, — то все обертали на сяйво і блиск.
Біля хати, під вишнею, на вимитому чисто столі шумів самовар, від кабиці линув приємний запах смаженої яєчні; бабуся перебирала в полумиску вишні і, де більші й кращі, відкладала для гостей, а всі гості ввижалися їй такими, як Куприк, Оля й Люся, і вона тривожно думала: «От у людей діти як діти, а в мене не онук, а жара господня. Коли він вже підросте та вилюдніє?! Та й чи ж вилюдніє…»
Рипнула хвіртка, в отворі її показалася весела дзвінкоголоса дівчина. Вибираючи на ходу з шкіряної торби газети, листоноша гукала:
— Новина, бабо!. У Новопшеничному змагалися дві куховарки: баба Галущиха Немидора Харлампіївна і випускниця кулінарного технікуму дівчина з чудним іменем — Ієреміада. Ніхто нікого не переміг, але все одно обидві одержали по сто п’ятдесят карбованців премії. Ви ось гляньте на їхні портрети! Оце ось баба Галущиха, а це — Ієреміада!