Та через те, що Печорін в книзі на це нічого не відповів Мері, то й Пилип не знав, що казати. Люся навчала його.
— А ти одвернися трохи, прикрий долонею рота і непомітно позіхни.
Вони спинились біля палатки, і Люся сказала Пилипові-Печоріну:
— «Ви мене не поважаєте, залиште мене…»
І Пилип залишив її. Але тільки він сховався за палаткою, княжна Мері зразу обернулася на Люсю, і ця Люся жалісно запискотіла:
— Ой Пилипе, не ходи далеко, мені ж страшно!
Отак кружляючи, вони добре натопталися. Ноги Пилипа стали важкі, неслухняні, і він кілька разів спіткнувся.
— Давай ще посидимо, — сказав він Люсі,— бо в тебе ноги, певно, болять. — Вони сіли біля багаття.
Люся почала збирати залишки палива і складати на пригасле вогнище. Але вогонь так міцно заховався в попіл, що навіть сіно не загорялося. Тоді Люся лягла лицем вниз, розгребла попіл і почала дмухати у викопану в попелі печерку, поклавши туди кілька стеблинок сухої трави. Спалахнув і побіг по тих стеблинках вогник, швидко перебрався до нової порції палива, і незабаром яскраві язики весело замигтіли у пітьмі. Взявши з кошика кілька картоплин, Люся загорнула їх у жар.
Поки вона це робила, Пилип сидів і спочатку думав про Мері й Печоріна, потім задивився на зірки. Несподівано одна зірочка покотилась по небі. «А коли це не зірка, а супутник?» — подумав Пилип і хотів придивитися краще, та не встиг: зірка вже погасла. Тоді Пилип сказав про себе: «Як підросту, піду в небесні авіатори. І Хому підіб’ю. На Місяці які археологічні розкопки можна робити!» Пилип механічно поклав руку на пояс і пустив її вздовж по ньому, аж доки вона не дійшла до археологічного ножа-колодія; помацавши його, Пилип таким самим способом застромив другу руку в кишеню, погладив там ніжно крильце із зозулястої курки і подумав: «Коли б і Люську забрати туди». Але, зиркнувши на неї, вій зразу ж вирішив — діла з того не буде: Люся тонка, як очеретина. Який же з неї археолог, тим більше на Місяці! Як очеретина!
Останні слова Пилин промовив уголос.
Люся підвела голову і здивовано глянула на Пилипа. «Дивися, заснув», — мало не вигукнула вона. І подумала: «Коли задаватися з Хомою, то хіба ж такий! А це, бач, чергував чи не чергував, а вже й спить!» Але Люся була не злопам’ятна, вона вже давно не сердилася на Пилипа. І дівчинка почала думати про те, що Пилип з самісінького ранку був на ногах, пройшов стільки дороги, і все під сонцем, у спеку. Іншого разу вона й не розбудила б його, але ж сьогодні спати йому не можна.
Люся простягла руку, поклала її на плече Пилипові:
— Чуєш, уже й картопля готова. Будеш їсти?
Пилип скинувся, глянув на Люсю. За чергування він таки справді добре зголоднів.
— Кажеш, картоплю? Давай! — радо сказав.
І почав чистити гарячу картоплю, перекидаючи її з однієї долоні на другу, хукаючи на неї, щоб швидше охолола. Люся тим часом взялася розплітати і знову заплітати коси. Їй теж хотілося попробувати печеної картоплі, але Люся чомусь подумала, що вона не така голодна, як Пилип, перетерпить. Пилип заходився орудувати щелепами, та, з’ївши дві картоплини, схаменувся і з ляком скрикнув, підвівши очі на Люсю:
— Ой! А ти ж сама чого не їси?
— Ого, не їси! — весело відповіла Люся. — Я аж три картоплини з’їла. А ці тобі залишила.
Хоч Пилип і вчився вже он скільки в школі, але логіки й психології ще не вивчав. Тому й не спитав себе: «А коли ж вона встигла поїсти, що я й не бачив? Може, я заснув, а вона, поки я спав, і поїла?» Далі Пилип, обливаючись холодним потом, мусив би застигнути на хвилину і з переляком спитати себе:
«Що ж це, виходить, я заснув на вахті?! Та це ж ганьба!» Але Пилип про щось подібне не подумав; він і в думці не припускав, що така напасть, як сон, може трапитися з ним. От коли б з Люською, то інша річ. Люська — дівчина, а всі дівчата тільки на язик жваві, а коли до діла, то зразу: «Ой, мені страшно, Пилипе!» Пилип з’їв і третю, найбільшу картоплину. Відразу на серці йому стало легше, веселіше.
— А правда ж, Люсько, найкраща картопля — печена! — похвалився він.
— Еге ж, — погодилася Люся, кінчивши заплітати косу. — Аж солодка.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Про Костя і Сашка всі в радгоспі «Зелене Полісся» говорили: «Оце юні натуралісти так юні натуралісти!» Чому ж про них так говорили? Та тому, що вони з ранку до вечора товклися на експериментальній ділянці. Навіть агроном Хрисанф Іванович був переконаний, що має справу з бездоганними натуралістами.
А насправді було й не зовсім так. Звичайно, хлопці любили порпатися в саду і на городі, але не тільки грядки й щепи були тією принадою, котра тримала їх на ділянці. Цією принадою був ще й курінь. Вони почували себе у ньому робінзонами на зеленому острові. Крім того, могли гратися в які завгодно ігри, і ніхто не стримував їх і не заважав їм.
Кость любив орудувати лопатою, сапкою, пилкою, обпилювачем, розбризкувачем. А Сашко якось на цей бік городньо-садової діяльності звертав мало уваги. Його більше приваблювала теорія питання. Ставши біля Костя, коли той поливав грядки, Сашко казав:
— Ти не отам поливай, а отутечки. Бач, отой кущик вже й жовтіє…
Кость сприймав пораду, поливав кущик і ділився з другом думками:
— Це він і пожовк тому, що, мабуть, ми вчора мало полили його…
Теоретик Сашко відповідав:
— Ні, це не тому, а тому, що цьому огірковому кущику бракує калію. Скільки не поливай, а огірок від того зелений не стане.
— А-а, я й забув, — дивувався Кость. І швидко вирішував: — То я цей недогляд виправлю за одну мить! — Він одставляв поливайку, біг до куреня, розгортав паперовий мішок. А Сашко а цей час радив:
— Тільки більше однієї ложки на відро не бери!
Жив з ними на експериментальній ділянці ще вовкодав Білан. Що й цього вовкодава названо Біланом — не дивно. Хлопцям так — аби був білий, то зразу й назвуть Біланом.
Сашків і Костів Білан одрізнявся від експедиційного Білана дуже істотно. По-перше, він був набагато молодший від того Білана, через що здавався тоншим і вищим. І білішим. Чим собака старіший, тим шерсть на ньому все жовтішає і жовтішає, а, чим молодший, тим вона біліша й ніжніша.
Був цей Білан веселий жартівливий і дуже товариський. Піймає в степу зайченя чи ховрашка, не їсть сам, а хлопцям принесе. Покладе біля ніг, ляже осторонь і чекає своєї пайки. Зайченят хлопці дуже любили, тому Біланові залишалися від них тільки лапки і вуха. Зате з ховрашків хлопці лише шкурки здирали, а м’ясо віддавали Біланові. Певне, саме за це він був їм щиро вдячний.
Четвертою в цьому товаристві була Люба.
Люба приїжджала на гнідому конику і привозила хлопцям чогось споживного з радгоспної кухні: то пирогів з картоплею, то якоїсь такої каші, котрої хлопці до цього й не куштували.
За що ж їх так пригощали? За що їм така шана? А за те, що на експериментальній ділянці огірки поспіли на два тижні раніше, ніж на радгоспних плантаціях, бо хлопці не шкодували ні сили, ні води, ні добрив. Все робили, як агроном Хрисанф Іванович казав. Зате ж як сипнули огірки, так Люба ледь встигала вивозити їх. Сьогодні нарве три кошики, а завтра вже готові інші три кошики, а кошики такі, що в кожен по троє-четверо відер влазить!
Звичайно, хлопці допомагали Любі. Працювати їм з нею було гарно насамперед тому, що вона була моторна, і упоравшись з першим відром, розгиналася і казала:
— Ти, Сашко, як теоретик, танцювати не вмієш, давай я тебе навчу.
Або:
— А знаєте, хлопці, що два хлопці завжди дурніші, ніж одна дівчина…
— Е, яка хитра, — відповідав на це теоретик Сашко. — Це ти тут на язик така розумна, а в класі біля дошки — не дуже!
— І біля дошки, і в класі, і де завгодно, — говорила з викликом Люба, — я вас розіб’ю, як сама схочу. Ось я вам зараз доведу, що одна дівчина більша ударниця, ніж вас двоє. Заходьте на грядку!
У Люби були якісь незвичайні пальці, і не тільки на правій, а й на лівій руці. Вони не рухалися, а літали, наче метелики, і угнатися за ними не було ніякої змоги. Поки хлопці зривали по одному огірку, вона у відро вкидала двома руками п’ять.