Незадовго до Свого розп'яття Христос заповідав Своїм учням мир. “Мир залишаю вам, — сказав Він, — Мій мир Я даю вам. Не так, як світ дає, Я даю вам. Хай не тривожиться ваше серце і не лякається” (Івана 14:27). Це не той мир, який приходить внаслідок пристосування до світу. Христос ніколи не здобував миру ціною компромісу зі злом. Мир, який Христос залишив Своїм учням, радше внутрішній, ніж зовнішній; він має завжди перебувати з Його свідками, незважаючи на протидію та боротьбу.
Христос сказав про Себе: “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч” (Матвія 10:34). Хоч Він — Князь миру, однак був причиною розділення. Той, Хто прийшов сповістити радісну новину та вселити надію й радість у серця людських дітей, поклав початок боротьбі, яка з усією силою розпалюється в людських серцях, викликаючи бурю пристрастей. Він застерігає Своїх послідовників: “У світі зазнаєте страждання”. “Накладуть на вас свої руки і будуть переслідувати, видаючи в синагоги та в'язниці; поведуть вас до царів і володарів через Моє Ім'я... Видаватимуть вас і батьки, і брати, і родичі, і друзі, і вб'ють декого з вас” (Івана 16:33; Луки 21:12, 16).
Це пророцтво виконалося дослівно. Лють, ганьба й жорстокість, на котрі тільки здатне людське серце, підбурюване сатаною, впали на послідовників Ісуса. Це пророцтво особливим чином виконається знову. Тілесне серце продовжує ворогувати проти Божого Закону і не бажає підкоритися його вимогам. Сьогодні світ не менше ворогує з принципами Христа, ніж за днів апостолів. Та сама ненависть, яка змушувала людей кричати: “Розіпни Його! Розіпни Його!”, яка призвела до переслідувань учнів, продовжує діяти в синах непокори. Той же дух, який в епоху темного Середньовіччя засуджував чоловіків і жінок до в'язничних кайданів, відсилав на заслання і смерть, який винаходив витончені тортури інквізиції, влаштував різанину в ніч святого Варфоломія та запалив вогнища Смітфільда1, з великою злобою усе ще продовжує діяти в невідроджених серцях. Історія Істини завжди була літописом боротьби між правдою і неправдою. Проповідь Євангелія завжди зустрічалася в цьому світі з протидією, небезпекою, втратами і стражданням.
Що давало силу тим, хто в минулому зазнавав гонінь задля Христа? — Єдність із Богом, єдність зі Святим Духом, єдність із Христом. Наруга й переслідування розлучили багатьох із земними друзями, але не з любов'ю Христа. Душа, котра йде крізь бурі випробувань і терпить ганьбу задля Істини, є найбільш дорогою для нашого Спасителя. “Я любитиму його, — сказав Христос, — і з'явлюся йому Сам” (Івана 14:21). Коли, захищаючи істину, віруючий стоїть перед земним судом, Христос стоїть поруч із ним. Коли він знемагає в тюремних мурах, Христос приходить до нього, підбадьорюючи його серце Своєю любов'ю. Коли він зустрічає смерть в ім'я Христа, Спаситель говорить йому: “Вони можуть убити тіло, та не зашкодять душі”. “Будьте відважні: Я світ переміг!” “Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю” (Івана 16:33; Ісаї 41:10).
“Ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік! Єрусалим, гори круг нього, а Господь круг народу Свого відтепер й аж навіки!” “Від кривди й насилля врятує їхню душу, їхня кров дорога буде в очах Його” (Псалми 124:1-2; 71:14).
“І Господь Саваот берегтиме всіх їх... спасе їх Господь, їхній Бог, того дня, Свій народ, як отару, бо вони, як каміння корони, засяють у Краї Його” (Захарії 9:15).
Розділ 9. Сім дияконів
(Підставою цього розділу є Дії 6:1-7)
“Тими днями, коли зростало число учнів, почалися нарікання елліністів на юдеїв, що про їхніх вдів не дбають при щоденному служінні”.
Рання Церква складалася із представників різних класів та національностей. Під час злиття Святого Духа в день П'ятидесятниці “в Єрусалимі перебували юдеї та побожні люди з кожного народу, що під небом” (Дії 2:5). Серед представників юдейської віри, зібраних у Єрусалимі, були люди, котрих зазвичай називали еллінами. Між ними та євреями Палестини давно вже існувало недовір'я і навіть антагонізм.
Серця усіх навернених через служіння апостолів були пом'якшені й об'єднані християнською любов'ю. Незважаючи на колишню упередженість, вони перебували в згоді один з одним. Сатана знав: доки існуватиме така єдність, він не зможе зупинити поширення Євангельської Істини. Тому вирішив зіграти на колишньому способі мислення, сподіваючись посіяти в Церкві розбрат.
Тому, коли кількість учнів зросла, ворогові вдалося збудити підозру серед тих, котрі раніше були схильні заздрити своїм братам по вірі та прискіпуватися до духовних керівників. Таким чином, “почалися нарікання елліністів на юдеїв”. Причиною скарг було нібито занедбання еллінських удовиць під час щоденного розподілу матеріальної допомоги. Усяка нерівність суперечить духові Євангелія, проте сатані вдалося збудити підозру. Потрібно було вжити негайних заходів, аби усунути будь-який привід до незадоволення і не дати ворогові можливості викликати розділення серед віруючих.
Учні Ісуса зустрілися з кризою у своїй праці. Під мудрим керівництвом апостолів, котрі спільно працювали в силі Святого Духа, справа, доручена вісникам Євангелія, швидко розвивалася. Церква постійно зростала, і це накладало додатковий тягар на тих, які опікувалися нею. Жодна людина, жодна група людей не змогли б поодинці нести такий тягар, не наражаючи на небезпеку майбутнє благополуччя Церкви. Тому виникла необхідність у перерозподілі обов'язків, які від перших днів існування Церкви так довго й сумлінно виконували кілька чоловік. Апостоли повинні були зробити важливий крок у справі удосконалення євангельського порядку в Церкві, поклавши частину тих тягарів, які досі несли самі, на інших.
Скликавши віруючих, вони під натхненням Святого Духа накреслили план для покращення організації усіх діючих сил Церкви. “Настав час, — сказали апостоли, — коли духовні керівники, які здійснюють нагляд за Церквою, повинні бути звільнені від обов'язків розподіляти засоби для бідних та інших подібних занять, аби ніщо не перешкоджало їм займатися проповіддю Євангелія”. “Виберіть, брати, — сказали вони, — з-поміж вас сімох надійних мужів, сповнених [Святого] Духа й мудрості, і ми поставимо їх на це служіння. Ми ж постійно перебуватимемо в молитві та служінні слова!” Ця порада була прийнята, і через молитву та покладання рук семеро вибраних мужів були урочисто посвячені на дияконське служіння.
Призначення сімох мужів для нагляду за особливою галуззю служіння обернулося великим благословенням для Церкви. Ці служителі ретельно вивчали як індивідуальні потреби віруючих, так і загальний фінансовий стан Церкви. Своїм мудрим керівництвом і побожним прикладом вони надавали важливу допомогу іншим служителям у справі об'єднання різноманітних аспектів церковного служіння в одне ціле.
Цей крок узгоджувався з волею Божою, про що свідчили хороші результати, котрі відразу ж дали про себе знати. “А Боже Слово росло; число учнів у Єрусалимі дуже множилося; і серед священиків дуже багато були послушні вірі”. Це жниво душ стало можливим завдяки більшій свободі, котру отримали апостоли, а також запалові й духовній силі семи дияконів. Той факт, що ці брати були посвячені для виконання особливої праці — піклування про потреби бідних, — не позбавляв їх можливості навчати вірі. Навпаки, вони мали всі права проповідувати Істину. Старанно взявшись за цю справу, вони мали великий успіх.
Ранній Церкві була довірена робота, що мала набувати дедалі більшого розмаху, — організовувати осередки світла і благословення в тих місцях, де були чесні душі, котрі бажали віддати себе на служіння Христові. Проповідь Євангелія повинна була охопити весь світ, і вісники хреста могли сподіватися на успіх своєї важливої місії лише у тому випадку, якщо постійно зберігатимуть християнську єдність, свідкуючи таким чином світові про те, що вони — одне з Христом у Богові. Чи ж не просив їхній божественний Наставник Отця в молитві: “Збережи їх у Твоє Ім'я — тих, яких Ти Мені дав, — щоб були одне, як і Ми”. Хіба Він не сказав про Своїх учнів: “Світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу”? Хіба Він не благав Отця про те, щоб вони були “досконалі в єдності... щоб світ повірив, що Ти Мене послав”? (Івана 17:11, 14, 21, 23). Їхнє духовне життя та сила залежали від тісної єдності з Тим, Хто доручив їм проповідувати Євангеліє.