З Аравії Павло “повернувся в Дамаск” (Галатам 1:17) і сміливо проповідував в ім'я Ісуса. Юдеї, не спроможні спростувати Його мудрі доводи, “змовилися його вбити”. Брами міста вдень і вночі старанно охоронялися, щоб позбавити його можливості втекти. Це критичне становище спонукало учнів щиро шукали Бога, і, врешті-решт, вони, “узявши Павла, вночі спустили по стіні в кошику” (Дії 9:25).
Після втечі з Дамаска Павло вирушив до Єрусалима; від часу його навернення минуло майже три роки. Головною метою цих відвідин, як він сам згодом зазначав, було “побачити Петра” (Галатам 1:18). Прибувши до міста, де колись був відомий, як “Савло гонитель”, він “намагався приєднатися до учнів. Та всі боялися його, не вірячи, що він є учнем”. Їм було важко повірити в те, що фанатичний фарисей, який зробив так багато для знищення Церкви, став щирим послідовником Ісуса. “А Варнава, взявши його, привів до апостолів і розповів їм, як Павло в дорозі побачив Господа, що говорив до нього, та як у Дамаску промовляв відважно в Ім'я Ісуса”.
Почувши це, учні прийняли його, як свого. Незабаром вони отримали чимало доказів щодо правдивості його навернення у християнство. Майбутній апостол язичників був тепер у місті, де проживало багато його колишніх прибічників; він прагнув відкрити цим юдейським начальникам пророцтва про Месію, котрі сповнилися із Пришестям Спасителя. Павло був переконаний: ці добре знайомі йому ізраїльські вчителі такі ж щирі й чесні, як він. Проте він неправильно оцінив дух своїх юдейських братів, і його надії на їхнє скоре навернення перетворилися на гірке розчарування. Хоча він відважно проповідував в Ім'я Господа Ісуса, розмовляв і дискутував з елліністами, мужі, що стояли на чолі юдейської Церкви, відмовилися повірити, а “шукали його, щоб убити”. Серце Павла сповнилося сумом. Він охоче віддав би своє життя, аби ці люди могли пізнати Істину. Із соромом згадував він про свою активну роль у мученицькій смерті Стефана, і, бажаючи тепер виправдати несправедливо обвинуваченого мужа, узявся відстоювати Істину, за яку Стефан віддав життя.
Відчуваючи тривогу за тих, котрі відмовлялися повірити, Павло, молячись у храмі, як сам згодом свідчив, “у пориві захоплення” побачив небесного посланця, котрий сказав: “Поспіши, швидше виходь з Єрусалима, бо тут не приймуть твого свідчення про Мене!” (Дії 22:18).
Павло мав намір залишатися в Єрусалимі, де міг зустрітися з противниками. Втеча здавалася йому проявом боягузтва. Якби він, залишившись, міг переконати хоча б декого з упертих юдеїв у правдивості Євангельської Вістки, то зробив би це навіть ціною власного життя. Тому він відповів: “Господи, вони самі знають, що я кидав до в'язниць та бив по синагогах тих, що вірять у Тебе, а коли лилася кров Твого свідка Стефана, то я сам стояв і, схвалюючи [його вбивство], стеріг одяг тих, що його вбивали!” Небесний вісник відповів: “Іди, тому що Я пошлю тебе далеко — до народів” (Дії 22:19-21).
Довідавшись про це видіння, брати поспішили таємно вислати Павла з Єрусалима, побоюючись, аби його не вбили. Вони “повели його до Кесарії, а звідти відіслали до Тарса”. Зникнення Павла на деякий час призупинив запеклий опір юдеїв, і Церква отримала перепочинок, під час якого до неї приєдналася велика кількість віруючих.
Розділ 14. Шукач істини
(Підставою цього розділу є Дії 9:32-11:18)
Звершуючи своє служіння, апостол Петро відвідав віруючих у Лідді. Тут він уздоровив Енея, котрий через параліч вісім років був прикутий до ліжка. “Енею, зціляє тебе Ісус Христос! Устань і прибери свою постіль! І той відразу встав. Побачили його всі, що жили в Лідді та в Сароні, і навернулися до Господа”.
У Йопії, поблизу Лідди, жила жінка на ім'я Тавита (що в перекладі означає Сарна), котру всі любили за її доброчинність. Вона була гідною ученицею Ісуса, і її життя було сповнене вчинків милосердя. Вона знала, хто мав потребу в одязі, а хто — у співчутті, і безкорисливо служила бідним та засмученим. Вона більше працювала своїми вправними пальцями, ніж язиком.
“А сталося так, що тими днями захворіла й померла”. Церква в Йопії добре розуміла величину своєї втрати, і, почувши, що Петро перебуває в Лідді, віруючі послали до нього вісників із проханням негайно прийти до них. “Уставши, Петро пішов з ними. Коли прийшов, завели його до верхньої кімнати. Усі вдови обступили його, плачучи й показуючи одяг і покривала, які робила Сарна, коли була з ними”. Зважаючи на її служіння, котрому вона присвятила своє життя, не дивно, що вони так сумували, зрошуючи її позбавлене життя тіло гарячими слізьми.
Серце апостола було зворушене, і він зі співчуттям дивився на їхнє горе. Після цього, попросивши її ридаючих друзів залишити кімнату, він схилив коліна і гаряче молився до Бога про те, щоб Він повернув Сарні життя і здоров'я. Обернувшись до тіла, він сказав: “Тавито, встань! Вона розплющила свої очі і, побачивши Петра, сіла”. Сарна приносила багато користі Церкві, і Бог її повернув із краю ворога, щоб її майстерність та енергія й надалі були благословенням для інших людей. Крім того, внаслідок такого прояву Божественної сили справа Христа значно зміцніла.
Саме в той час, коли Петро перебував у Йопії, Бог покликав його принести вістку Євангелія до Корнилія в Кесарію.
Корнилій був римським сотником. Цей заможний чоловік шляхетного походження займав відповідальне і почесне становище. Народжений і вихований у язичництві, він, внаслідок спілкування з юдеями, отримав знання про Бога і поклонявся Йому від усього серця, доводячи щирість своєї віри співчутливим ставленням до бідних. Він був добре відомий своєю доброчинністю, а завдяки праведному життю здобув хорошу репутацію як серед юдеїв, такі язичників, справляючи благословенний вплив на всіх, з ким йому доводилося спілкуватись. Богонатхненне Слово говорить про нього як про мужа побожного і богобоязливого з усім домом своїм; він “давав багато милостинь людям і завжди молився Богові”.
Віруючи в Бога, Творця неба й землі, Корнилій шанував Його, визнавав Його авторитет і шукав Його поради в усіх життєвих справах. Він був вірний Єгові в сімейному житті і на службі. У своїй домівці він спорудив вівтар для Бога, оскільки не наважувався здійснювати свої плани та виконувати обов'язки без допомоги Бога.
Хоча Корнилій вірив пророцтвам та очікував Приходу Месії, він не був знайомий з Євангелієм, явленим у житті і смерті Христа. Він не належав до юдейської Церкви, і рабини дивилися на нього, як на язичника й нечистого. Але Той Самий Святий Сторож, Котрий сказав про Авраама: “Я знаю його”, знав також і Корнилія, тому послав йому вістку просто з неба.
Ангел з'явився Корнилію в той час, як той молився. Коли сотник почув своє ім'я, то злякався, проте, знаючи, що це вісник Божий, сказав: “Що, Господи?” Ангел відповів: “Твої молитви й твої милостині згадані перед Богом. Тепер пошли людей до Йопїї і поклич Симона, того, що зветься Петром. Він гостює в одного Симона, що виправляє шкури і живе біля моря”. Докладність цих вказівок — у них згадувалася навіть професія чоловіка, у котрого перебував Петро, — показує, що на Небі відомі життя й діяльність людей усіх класів. Бог знає переживання і працю як простого трудівника, так і царя на престолі.
“Пошли людей в Йопію і поклич Симона”. Так Бог засвідчив про Свою повагу до євангельського служіння та до Своєї Церкви на Землі. Розповісти Корнилію про хрест було доручено не ангелові. Сповістити йому про розп'ятого і воскреслого Спасителя мала людина, котра, як і сотник, була підвладна людським слабкостям і спокусам.
Своїми представниками серед людей Бог обирає не безгрішних ангелів, а людські істоти, яким притаманні такі ж почуття і настрої, що й тим, кого вони намагаються спасти. Христос прийняв людське єство, аби стати одне з людством. Щоб урятувати світ, потрібен був Спаситель, у Якому поєднувалися б і Божественна, і людська природа. Чоловікам та жінкам дане священне доручення відкривати “незбагненне багатство Христа” (Ефесянам 3:8).