Таким чином, Павло отримав від Господа доручення працювати на широкому місіонерському полі язичеського світу. Щоб приготувати його до цієї обширної важкої праці, Бог привів його в тісне єднання із Собою, відкривши перед його зачудованим поглядом небесну красу і славу. Йому було довірено об'явити “тайну, яка споконвіку замовчувалася” (Римлянам 16:25), — “таємницю Своєї волі” (Ефесянам 1:9). “В інших поколіннях вона не була виявлена людським синам так, як ось тепер Духом відкрита святим апостолам і пророкам, що і язичники є співспадкоємцями, одним тілом і співучасниками обітниці в Ісусі Христі через Євангелію, служителем якої я став... Мені, найменшому з усіх святих, дана ця благодать: благовістити між язичниками незбагненне багатство Христа і просвітити всіх, у чому полягає здійснення таємниці, що від віків була схована в Бозі, Який усе сотворив [через Христа], щоб тепер через Церкву могла виявитися правителям і владам на небесах багатогранна Божа премудрість, згідно з відвічним рішенням, яке Він здійснив у Ісусі Христі, нашому Господі” (Ефесянам 3:5-11).
Бог рясно благословив працю Павла та Варнави того року, коли вони перебували з віруючими в Антіохії. Проте ні один, ні другий ще не були офіційно посвячені на євангельське служіння через покладання рук. Тепер у своєму християнському досвіді вони досягли такого рівня, що Бог був готовий довірити їм складну місію, для виконання котрої їм доведеться прикликати на допомогу всі можливості Церкви.
“В Антіохійській церкві були [деякі] пророки й учителі: Варнава, Симон, прозваний Нігером, Луцій киринеєць, Манаїл... і Савло. Як служили вони Господеві й постили, сказав Святий Дух: Відділіть Мені Варнаву та Савла на діло, на яке Я покликав їх”. Перш ніж стати місіонерами в язичеському світі, ці апостоли були урочисто посвячені Богові через піст, молитву та покладання рук. Таким чином, Церква уповноважила їх не тільки навчати істини, але й звершувати хрещення й організовувати церкви.
Для християнської Церкви настала важлива ера. Євангеліє з особливою силою повинно було проповідуватися серед язичників, внаслідок чого Церква, поповнившись великою кількістю новонавернених душ, мала зміцнитися. Апостолам, призначеним керувати цією роботою, довелося б зустрітися з підозрінням, упередженістю й ревнощами. Їхнє вчення про зруйнування “серединної перегородки” (Ефесянам 2:14), яка так довго розділяла юдейський і язичеський світи, призвело б до звинувачення їх у єресі, а це змусило б багатьох ревних віруючих євреїв засумніватися в їхньому авторитеті. Бог передбачав труднощі, з якими зустрінуться Його слуги. Щоб не наражати їхній труд на небезпеку, Він наказав Церкві, через послане їй одкровення, відокремити їх на справу служіння. Покладання на них рук було публічним визнанням Божественного доручення нести язичникам Радісну вістку.
Павло та Варнава вже отримали доручення від Самого Бога, і обряд покладання рук не свідчив про надання їм якоїсь нової милості або здібності до служіння. Це була загальноприйнята форма призначення людини на певне служіння та визнання її права на це служіння. Через цей обряд праця для Бога отримувала печатку Церкви.
Для євреїв цей обряд мав особливе значення. Коли батько-єврей благословляв своїх дітей, він із благоговінням покладав руки на їхні голови. Коли тварина приносилася в жертву, священик клав руку на голову жертви. І коли служителі Церкви в Антіохії поклали свої руки на Павла та Варнаву, вони цим самим просили Бога злити благословення на вибраних апостолів для виконання особливої дорученої їм справи.
Пізніше обряд покладання рук був дуже спотворений; йому почали надавати безпідставно великого значення, вважаючи, ніби особи, на яких було покладено руки, негайно отримували силу і ставали здатними на будь-яке служіння. Проте в розповіді про посвячення Церквою цих двох апостолів ніде не згадується, що через покладання рук вони стали володарями особливих чеснот. Біблія лише говорить про цей акт і його значення для їхньої майбутньої діяльності.
Обставини, пов'язані з відокремленням Павла та Варнави на певне служіння за вказівкою Святого Духа, ясно показують, що Господь діє через Свої вибрані знаряддя в Церкві. За кілька років до цього, коли Сам Спаситель уперше відкрив Павлові Божественні наміри щодо нього, Павло відразу ж установив контакт із членами нещодавно утвореної в Дамаску церкви. Більше того, церква не залишалася довгий час у незнанні стосовно особистого досвіду навернення фарисея. І зараз, коли потрібно було виконати це Божественне доручення, Святий Дух підтвердив, що Павло --вибрана посудина для проголошення Євангелія язичникам, доручивши Церкві через покладання рук відокремити його та його співробітника. У той час як керівники Антіохійської церкви “служили Господеві й постили, сказав Святий Дух: Відділіть Мені Варнаву та Савла на діло, на яке Я покликав їх”.
Бог зробив Свою Церкву світильником на землі і через неї відкриває Свої наміри і волю. Жодному зі Своїх слуг Він не дає духовних досвідів, які були б незалежними від духовного досвіду самої Церкви або суперечили йому. Так само Він не дає одній людині пізнання Своєї волі стосовно усієї Церкви, залишаючи при цьому Церкву — тіло Христове — у темряві. У Своєму Провидінні Він приводить Своїх слуг до тісного єднання зі Своєю Церквою, щоб вони менше довіряли собі, а більше тим, кого Він обрав для звершення Своєї справи.
У Церкві завжди були люди, котрі постійно виявляють схильність до незалежності. Вони, здається, не розуміють, що незалежність духа може призвести людину до самовпевненості. Тоді юна починає покладатися на власне судження, виявляючи неповагу до порад і не цінуючи думок своїх братів, особливо тих, кого Бог поставив для керівництва Своїм народом. Бог наділив Свою Церкву особливими владою і силою, тож немає виправдання тим, хто ігнорує або зневажає її, бо так вони погорджують голосом Божим.
Людям, схильним ставити власне судження вище за судження інших, загрожує серйозна небезпека. Сатана постійно докладає зусиль, аби розділити таких людей з тими, хто є каналами світла і через кого Бог здійснює та поширює Свою справу на землі. Зневажати тих, на кого Бог поклав відповідальність за керівництво справою поширення Істини, означає відкидати засоби, призначені Ним для надання допомоги, підбадьорення і зміцнення Його народу. Якщо якийсь працівник у справі Господній уникає таких мужів, гадаючи, що повинен отримувати світло тільки безпосередньо від Бога, а не через якийсь інший канал, він наражається на небезпеку бути зведеним і переможеним ворогом. Господь у Своїй мудрості передбачив, аби через тісні взаємовідносини, які мають існувати між усіма віруючими, християнин об'єднувався із християнином і церква — із церквою. Таким чином людське начало зможе співпрацювати з Божественним. Усі сили будуть підкорені Святому Духові, а всі віруючі об'єднаються в організованих, цілеспрямованих зусиллях, щоб сповіщати світові радісну новину про Божу благодать.
Павло розцінив своє офіційне посвячення через покладання рук як початок нового важливого етапу у своєму житті й діяльності. Саме з цією подією він пов'язував початок свого апостольства у християнській Церкві.
У той час як світло Євангелія яскраво світило в Антіохії, апостоли в Єрусалимі продовжували виконувати важливу роботу. Щороку під час свят багато євреїв з усіх країн сходилися до Єрусалима на поклоніння у храмі. Деякі із цих прочан були ревними побожними дослідниками пророцтв. Вони чекали й жадали Приходу обітованого Месії, надії Ізраїлю. Коли Єрусалим наповнювався такими захожими, апостоли проповідували Христа з непохитною мужністю, хоча розуміли, що цим постійно наражають своє життя на небезпеку. їхня праця носила на собі печать Святого Духа; багато людей підкорялися вірі. Повернувшись до рідних осель у різних частинах світу, вони сіяли насіння Правди в усіх народах, серед усіх класів суспільства.
Найбільш відомими серед апостолів, котрі виконували цю роботу, були Петро, Яків та Йоан, переконані в тому, що Бог призначив їм проповідувати Христа серед своїх співвітчизників на батьківщині. Вони працювали сумлінно, з мудрістю, свідкуючи про те, що бачили й чули, та посилаючись на “непорушне пророче слово” (2 Петра 1:19), намагаючись переконати “весь дім Ізраїля, що і Господом, і Христом зробив Його Бог — Цього Ісуса, Якого ви розіп'яли!” (Дії 2:36).