“І ми благовістимо вам, — продовжував апостол, — ту обітницю, що була дана батькам; Бог виконав її для нас, їхніх дітей, воскресивши Ісуса, як і написано в другому псалмі: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. А що Він воскресив Його з мертвих, що вже більше не повернеться в тління, так сказав: Я дам вам справжні святощі Давида! Тому і в іншому місці говорить: Ти не даси Своєму Святому побачити тління”.
Після того як Павло ясно вказав слухачам на виконання відомих пророцтв про Месію, він став проповідувати покаяння та прощення гріхів через заслуги Ісуса, їхнього Спасителя. “Хай буде відомо вам, — сказав він, — що через Нього звіщається вам прощення гріхів і всього, від чого ви не могли оправдатися Законом Мойсея, —у цьому кожний, хто вірить, оправдується”.
Дух Божий супроводжував сказані слова, зворушивши серця присутніх. Посилання апостола на старозавітні пророцтва, його свідчення про їхнє виконання в служінні Ісуса з Назарета переконали багатьох душ, котрі жадали Приходу обіцяного Месії. А запевнення промовця в тому, що “добра новина” про спасіння стосується як єврея, так і язичника, вселило радість і надію в серця тих, хто не належав до тілесних дітей Авраама.
“Коли виходили вони [з юдейської синагоги], язичники просили, щоб наступної суботи говорити їм ці ж слова”. Коли ж зібрання, нарешті, розійшлося, “багато з юдеїв і богобоязні прозеліти”, які прийняли проповідувану їм того дня радісну новину, “пішли за Павлом і Варнавою. Ті, говорячи до них, переконували їх перебувати в Божій благодаті”.
Проповідь Павла в Антіохії Пісідійській викликала таке зацікавлення, що “наступної суботи майже все місто зібралося, щоб послухати Господнє Слово. Коли юдеї побачили натовп, сповнилися заздрістю і заперечували те, що говорив Павло, [сперечалися і] хулили.
Набравшись відваги, Павло і Варнава сказали: Треба було в першу чергу вам проповідувати Боже Слово, але оскільки ви відкинули Його і самі себе робите недостойними вічного життя, то ми звертаємося до язичників. Бо так заповів нам Господь: Поставив Я Тебе як світло язичникам, щоб Ти був для спасіння аж до краю землі!
Чуючи це, язичники раділи і прославляли Господнє Слово; і повірили ті, що були призначені для вічного життя”. Вони вельми зраділи, що Христос визнав їх за Божих дітей, із вдячними серцями слухали проповідуване слово. Ті, що повірили, ревно передавали євангельську вістку іншим, і “Слово Господнє ширилося по всій країні”.
За багато століть до цього богонатхненне перо сповістило про жнива серед язичників, але ці пророчі вислови люди не розуміли. Осія сказав: “І буде число Ізраїлевих синів, як морський пісок, що його не можна ані зміряти, ані злічити. І станеться, замість того, що говориться їм: ‘Ви не народ Мій’, буде їм сказано: ‘Ви сини Бога Живого’. І ще: ‘Я його засію для Мене у краю, помилую Я Непомилувану і скажу Не-Мій-Народові: Ти — народ Мій, а він скаже: Ти — Бог мій!’” (Осії 2:1; 2:25).
Сам Спаситель під час Свого земного служіння передрік поширення Євангелія серед язичників. У притчі про виноградник Він сказав нерозкаяним євреям: “...буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який буде приносити його плоди” (Матвія 21:43). Після Свого воскресіння Він дав учням доручення: “Ідіть і навчіть усі народи”. Ніхто не повинен був залишитися без перестороги, Євангеліє мало бути проповідуване “усьому творінню” (Матвія 28:19; Марка 16:15).
Хоч у Антіохії Пісідійській Павло й Варнава звернулися до язичників, вони не переставали працювати і для євреїв усюди, де тільки була нагода знайти слухачів. Пізніше в Солуні, Коринті, Ефесі й інших важливих центрах Павло та його товариші проповідували Євангеліє і євреям, і язичникам. Але відтепер їхні головні зусилля були спрямовані на встановлення Божого Царства на теренах язичників, серед народів, які мало знали або ж узагалі нічого не знали про правдивого Бога та Його Сина.
Серця Павла і його товаришів були сповнені любові до людей, які “були без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі”. Завдяки невтомному служінню апостолів серед язичників “чужі й приходьки”, котрі “колись були далекими”, дізналися про те, що вони “кров'ю Христа стали близькими” і що через віру в Його викупну жертву вони можуть стати “співгромадянами святих і домашніми для Бога” (Ефесянам 2:12-13, 19).
Зростаючи у вірі, Павло невтомно трудився для встановлення Божого Царства серед тих, ким знехтували вчителі Ізраїлю. Він постійно звіщав про Христа Ісуса — “Царя царів і Володаря володарів” (1 Тимофію 6:15), закликаючи віруючих, аби вони, “впокорені й збудовані в Ньому, зміцнювалися вірою” (Колосянам 2:7).
Для віруючих Христос — надійна основа. На цьому живому Камені можуть будувати і євреї, і язичники. Він достатньо широкий, аби вмістити всіх, і достатньо міцний, щоб витримати тягар усього світу. Про це ясно сказав і сам Павло. В останні дні свого служіння, звертаючись до групи віруючих із язичників, які залишилися непохитними у своїй любові до євангельської істини, апостол писав: “ви... збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос” (Ефесянам 2:19-20).
У той час як євангельська вістка поширювалася в Пісідії, невіруючі євреї Антіохії у своїй сліпій упередженості “підбурили побожних і шляхетних жінок та визначних громадян, і почали переслідувати Павла й Варнаву, і вигнали їх зі своєї території”.
Таке ставлення не засмутило апостолів, вони пам'ятали слова свого Вчителя: “Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве [слово], обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах; адже так само переслідували пророків, які були перед вами” (Матвія 5:11-12).
Вістка Євангелія поширювалася, і апостоли мали всі підстави для радості і натхнення. Їхня праця була щедро винагороджена серед мешканців Антіохії Пісідійської. Віруючі, котрих вони залишили на деякий час, щоб ті вже самі продовжували розпочату справу, “сповнялися радістю і Духом Святим”.
Розділ 18. Проповідь серед язичників
(Підставою цього розділу є Дії 14:1-26)
З Антіохії Пісідійської Павло та Варнава вирушили до Іконії. Тут, як і в Антіохії, вони почали працювати в синагозі свого народу, де мали помітний успіх, бо “повірила дуже велика кількість юдеїв і греків”. Але в Іконії, як і в інших місцях діяльності апостолів, віруючі юдеї “підбурили та озлобили душі язичників проти братів”.
Проте апостоли не залишили своєї місії, тому що багато людей приймали Євангеліє Христа. Зустрічаючись з опором, заздрощами й упередженістю, вони продовжували працювати, “відважно діючи в Господі, Який підтверджував слово Своєї благодаті, роблячи ознаки та чудеса їхніми руками”. Ці докази Божественного схвалення справляли сильне враження на тих, хто був готовий визнати власну гріховність, і кількість навернених збільшувалася.
Зростаюча популярність проголошуваної апостолами вістки викликала в невіруючих євреїв заздрість та ненависть, і вони вирішили негайно покласти край праці Павла й Варнави. Поширюючи фальшиві перебільшені чутки, вони викликали у влади побоювання щодо загального заколоту. Вони повідомили, що велика кількість людей приєднувалася до апостолів, натякаючи на те, що все це робилося з якоюсь таємною небезпечною метою.
Через такі звинувачення представники влади неодноразово притягали учнів до відповідальності, однак ті захищали себе настільки розумно й логічно, так спокійно й докладно пояснюючи проповідуване ними вчення, що справили на можновладців велике враження на свою користь. Хоч старші міста і ставилися до них з упередженістю через фальшиві звинувачення, проте не наважилися засудити їх. Вони не могли не визнати, що вчення Павла й Варнави здатне зробити людей достойними законопослушними громадянами і що моральний стан мешканців міста та правопорядок у ньому значно покращилися б, якби вони прийняли істини, котрих навчали апостоли.