Серед навернених у Лістрі, котрі були свідками страждань Павла, перебувала людина, якій судилося в майбутньому стати визначним працівником для Христа і розділити з апостолом знегоди й радощі служіння першопроходців на важких полях. Це був молодий чоловік на ім'я Тимофій. Коли Павла виволокли за місто, цей юний учень був серед тих, які зібралися навколо, здавалося б, бездиханного тіла. Він бачив, як апостол підвівся, закривавлений, вкритий синцями, але з хвалою на устах за те, що удостоївся постраждати за Ім'я Христа.
Наступного дня після каменування Павла апостоли відбули до Дервії, де їхня праця була благословенною і багато душ повірили в Христа як Спасителя. Але, “звістивши Євангеліє тому місту та навчивши багатьох”, Павло і Варнава вирішили не починати роботу в інших місцях, доки не утвердять у вірі навернених, яких змушені були на деякий час залишити в місцях своєї попередньої праці. Не лякаючись небезпеки, “повернули назад до Лістри, Іконії та Антіохії. Вони зміцнювали душі учнів, закликали залишатися у вірі”. Багато хто прийняли радісну вістку спасіння, наражаючись на ганьбу та переслідування. Таких апостоли намагалися зміцнити у вірі, щоб звершена справа не пропала.
Важливим фактором у справі духовного зростання новонавернених було, на думку апостолів, підтримання відповідного порядку в громадах. У всіх місцях Лікаонії та Пісідії, де проживали віруючі, були організовані церкви. У кожній громаді призначали служителів, а для звершення діяльності, яка сприяла б духовному добробуту віруючих, створювалася належна організація та запроваджувався порядок.
Це було зроблено відповідно до євангельського плану об'єднання в одному тілі всіх віруючих у Христа, і цього плану Павло старанно дотримувався у своєму служінні. У різних містах люди, котрі прийняли Христа як свого Спасителя внаслідок праці апостола, об'єднувалися в церкви. Це мало місце навіть тоді, коли віруючих було небагато. Таким чином християни навчалися допомагати одне одному, пам'ятаючи обітницю: “Бо де двоє або троє зберуться в Ім'я Моє, там і Я серед них” (Матвія 18:20).
Павло не забував про організовані таким чином церкви. Уболіваючи душею, він постійно піклувався про них. Якою б нечисленною не була група віруючих, вона ставала об'єктом його постійної турботи. Він із ніжністю дбав про менші громади, розуміючи, що вони потребують особливої турботи, аби їхні члени могли утвердитися в правді та підготуватися до ревної безкорисливої праці для добра оточуючих.
У всій своїй місіонерській діяльності Павло і Варнава прагнули наслідувати залишений Христом приклад, приклад добровільної жертовності й сумлінної горливої праці для людських душ. Завжди пильні, ревні, невтомні, вони не рахувалися з власними бажаннями чи вигодами, а з великим завзяттям і молитвою сіяли насіння істини. Водночас апостоли не забували давати надзвичайно цінні практичні вказівки тим, хто приймав Євангеліє. Цей дух ревності й побожності справляв сильне враження на нових учнів, переконуючи їх у важливості євангельської вістки.
Коли до віри наверталися такі здібні, багатонадійні люди, як Тимофій, Павло й Варнава намагалися переконати їх у необхідності працювати в Божому винограднику. А коли апостоли вирушали в інші місця, віра цих мужів не слабшала, а навпаки, зміцнювалася. Вони були правильно навчені Господнього шляху і підготовлені до безкорисливої, старанної, наполегливої праці задля спасіння ближніх. Така ретельна підготовка новонавернених сприяла надзвичайному успіхові, який супроводжував Павла й Варнаву в справі проповіді Євангелія в язичеських країнах.
Перша місіонерська подорож швидко наближалася до свого завершення. Віддавши в руки Господні нещодавно організовані церкви, апостоли вирушили до Памфілії і, “проголосивши слово в Пергії, спустилися до Атталії. Звідти вони відпливли до Антіохії”.
Розділ 19. Євреї та язичники
(Підставою цього розділу є Дії 15:1-35)
Прийшовши до Антіохії Сирійської, звідки розпочали свою місіонерську подорож, Павло і Варнава скористалися можливістю зібрати віруючих та “розповіли, що Бог зробив через них, як відчинив язичникам двері віри” (Дії 14:27). В Антіохії була велика зростаюча церква. Вона стала центром місіонерської роботи, одним з найважливіших осередків християн. Її членами були люди різних класів як з євреїв, так і язичників.
У той час як апостоли разом зі служителями та рядовими членами Антіохійської церкви ревно працювали задля навернення душ до Христа, деякі віруючі — юдеї “з партії фарисеїв” — підняли питання, котре незабаром викликало широкі суперечки в церкві та переляк серед віруючих із язичників. З великим переконанням ці вчителі-юдеї стверджували: задля спасіння необхідне обрізання та дотримання всього обрядового закону.
Павло й Варнава негайно відреагували на це фальшиве вчення, виступаючи проти такого нововведення для язичників. Однак багато віруючих євреїв у Антіохії підтримали позицію братів, які нещодавно прийшли з Юдеї.
Навернені євреї не бажали повністю сприйняти зміни, передбачені Божим провидінням. Плоди праці апостолів серед язичників давали підставу передбачати, що кількість навернених із язичників значно перевищить число навернених євреїв. Євреї побоювалися: якщо дотримання обмежень і церемоній їхнього закону не буде для язичників обов'язковою умовою членства в Церкві, національні особливості євреїв, які досі вирізняли їх з-поміж усіх інших народів, врешті-решт будуть утрачені серед людей, які прийняли євангельську вістку.
Євреї завжди пишалися своїми встановленими Самим Господом богослужіннями; і багато навернених у християнську віру вважали неймовірним, що Бог, Котрий колись так чітко окреслив порядок проведення єврейських богослужінь, міг внести якісь зміни в ці приписи. Вони наполягали на включенні єврейських законів та церемоній у християнську релігію. їм було важко зрозуміти, що всі жертвоприношення лише символізували смерть Сина Божого і в ній реальність зустрілася з прообразом; після цього всі обряди й церемонії Мойсеєвого закону втратили своє значення.
До свого навернення Павло вважав себе невинним “щодо праведності, яка від Закону” (Филип'янам 3:6). Але, зазнавши народження згори, він став краще розуміти місію Спасителя як Викупителя усього людства — і євреїв, і язичників; він також усвідомив різницю між живою вірою та мертвим формалізмом. У світлі Євангелія стародавні обряди й церемонії, дані Ізраїлеві, набули нового, глибшого значення. Події, на які вони вказували, збулися, і люди, котрі жили в євангельську еру, були вільними від дотримання їх. Однак Павло і далі виконував незмінний Божий Закон — Десять Заповідей — як по букві, так і по духу.
Питання щодо обрізання обговорювалося в Антіохійській церкві і призвело до гарячих дискусій та суперечок. Врешті-решт, члени церкви, побоюючись, що тривалі дискусії можуть спричинити розкол між ними, вирішили послати Павла, Варнаву та деяких впливових служителів церкви до Єрусалима, аби вони виклали справу перед апостолами й пресвітерами. Там вони матимуть змогу зустрітися з посланцями різних церков, а також братами, які прийдуть до Єрусалима на свято. Тим часом усі суперечки повинні були припинитися, доки загальний собор не прийме остаточного рішення. Це рішення потім мало бути визнане всіма церквами країни.
Дорогою до Єрусалима апостоли відвідували віруючих у містах, через які проходили, підбадьорювали їх, розповідаючи про свої досвіди в Божій роботі та навернення язичників.
В Єрусалимі посланці з Антіохії зустрілися з братами зрізних церков, які зібралися на загальний собор, та повідомили про своє успішне служіння серед язичників. Потім докладно розповіли про замішання, що виникло в Антіохійській церкві після приходу деяких навернених фарисеїв, котрі переконували навернених язичників обрізуватися й виконувати закон Мойсеїв.
Ця проблема гаряче обговорювалася на зібранні. Питання про обрізання тісно перепліталося з деякими іншими, які вимагали ретельного вивчення, зокрема з питанням про ставлення до ідоложертвенного. Багато навернених язичників жили серед темного, забобонного люду, котрий приносив жертви ідолам. Язичеські жерці жваво торгували ідоложертвенним, і євреї побоювалися, що навернені язичники ганьбитимуть християнство, купуючи принесене в жертву ідолам і цим певною мірою схвалюючи ідолопоклонницькі звичаї.