Крім того, язичники звикли вживати м'ясо задушених тварин, тоді як євреї дотримувалися Божественної настанови вживати в їжу м'ясо тварин, кров яких була спущена. Інакше м'ясо вважалося шкідливим. Ці настанови Бог дав євреям з метою збереження їхнього здоров'я. Євреї вважали гріхом вживати в їжу кров. Вони розуміли, що в крові — життя, а її пролиття є наслідком гріха.
Язичники ж, навпаки, збирали кров, яка витікала з принесеної в жертву тварини, і використовували її для приготування їжі. Євреї вважали, що вони не повинні змінювати звичаї, прийняті ними на підставі особливої вказівки Бога. Тому якщо євреям доводилося їсти за одним столом з язичниками, вони були шоковані й ображені звичаями останніх.
Язичники, особливо греки, були надзвичайно розпусними людьми, отже, існувала небезпека, що деякі з позірно навернених визнаватимуть віру, не залишивши своїх гріховних учинків. Християни з євреїв не могли знести такої аморальності, котру язичники навіть не вважали злочином. Тому євреї вважали за потрібне зобов'язати навернених язичників обрізуватися й виконувати церемоніальний закон. Це, на їхню думку, стало б перевіркою їхньої щирості й посвячення і запобігло б проникненню в Церкву людей, які, прийнявши віру без справжнього навернення серця, могли зганьбити справу Божу своєю аморальністю та нестриманістю.
Урегулювання цього основного питання, яке стало предметом суперечок, та деяких інших проблем поставило перед собором, здавалося б, нездоланні труднощі. Але Святий Дух фактично вже вирішив питання, від якого певною мірою залежало благополуччя (якщо не саме існування) християнської Церкви.
“Після тривалого обговорення Петро, вставши, сказав їм: ‘Мужі-брати, ви знаєте, що з перших днів Бог зробив серед нас вибір, щоб моїми устами язичники почули слово Євангелії і повірили’”. Він вважав, що Святий Дух вирішив це спірне питання, зійшовши з однаковою силою як на необрізаних язичників, так і обрізаних євреїв. Він розповів про своє видіння, коли Бог показав йому скатертину, наповнену різноманітними чотириногими і плазунами, звелівши: “Заколи та їж!” Коли він відмовився, стверджуючи, що ніколи не їв нічого огидного або нечистого, йому було сказано: “Що Бог очистив, того не вважай за погане!” (Дії 10:15).
Петро розповів про ясне тлумачення цих слів, дане йому майже відразу після отриманої вказівки піти до сотника й наставити його у вірі Христовій. Це свідчило про те, що Бог — безсторонній. Він приймає та визнає усіх, хто боїться Його. Петро розповів про своє здивування, коли Святий Дух заволодів серцями його слухачів — як язичників, так і євреїв, — котрі зібралися в домі Корнилія, аби почути слова правди. Світло і слава, що осявали обрізаних євреїв, спочивали також і на обличчях необрізаних язичників. Бог застерігав Петра не вважати нікого з людей за недостойних або нечистих, бо кров Христа очищає від усякої неправди.
До цього Петро вже обговорював зі своїми братами навернення Корнилія і його друзів та своє спілкування з ними. Розповідаючи про злиття Святого Духа на язичників, він тоді сказав: “Якщо Бог дав їм однаковий дар, як і нам, що повірили в Господа Ісуса Христа, то хто я такий, щоб чинити перешкоду Богові?” (Дії 11:17). Тепер з не меншим запалом і силою він сказав: “І Серцезнавець Бог засвідчив їм, давши [їм], як і нам, Святого Духа; жодної різниці не зробив між нами й ними, вірою очистивши їхні серця. То чому ж тепер випробовуєте Бога, намагаючись накласти учням на шию ярмо, якого не змогли понести ні наші батьки, ні ми?” Цим ярмом був не Закон Десяти Заповідей, як запевняють декотрі противники Закону. Тут Петро посилається на церемоніальний закон, який втратив свою силу і значення після розп'яття Христа.
Промова Петра підготувала зібрання, аби терпляче вислухати Павла й Варнаву, котрі розповіли про свої досвіди роботи з язичниками. “Замовкли всі люди й слухали Варнаву та Павла, які розповідали, скільки через них зробив Бог ознак і чудес між язичниками”.
Яків теж рішуче засвідчив про намір Бога дарувати язичникам такі ж привілеї та благословення, як і євреям.
Святий Дух вважав за потрібне не накладати на навернених язичників вимог церемоніального закону, і думки апостолів з цього питання співпадали з бажанням Духа Божого. Яків, який головував на Соборі, виніс остаточне рішення: “Тому я вважаю, що не треба турбувати тих язичників, які навертаються до Бога”.
Це поклало край дискусіям. Тут ми бачимо спростування вчення Римсько-Католицької Церкви про те, що Петро був головою церкви. Претензії тих, хто подібно до пап стверджує, що є наступниками Петра, не мають жодних біблійних підстав. Ніщо в житті цього апостола не дає підстав уважати, що він, як намісник Всевишнього, займав становище, вище за своїх братів. Якби такі самозвані наступники Петра наслідували його приклад, то задовольнялися б становищем нарівні зі своїми братами.
Тепер Яків, як голова, мав оголосити рішення Собору. Воно полягало в тому, що церемоніальний обряд обрізання не повинен нав'язуватися або навіть бути рекомендований язичникам. Яків намагався переконати братів, що для язичників навернення до Бога означало величезну зміну в їхньому житті. Тому необхідно виявляти велику обережність, щоб не турбувати їх другорядними питаннями, здатними викликати збентеження і сумнів та позбавити бажання іти за Христом.
Водночас навернені язичники повинні були зректися звичаїв, несумісних із принципами християнства. Тому апостоли і пресвітери погодилися надіслати язичникам листа, у котрому просили їх стримуватися від жертв ідолам, від блуду, задушенини і крові, дотримуватися заповідей та жити святим життям. Їх також запевнили в тому, що мужі, котрі вимагатимуть від них обрізання, не були уповноважені апостолами.
Язичникам рекомендували Павла та Варнаву як мужів, котрі ризикували своїм життям задля Господа. Разом з апостолами були послані Юда й Сила, щоб усно передати язичникам рішення Собору: “Сподобалося Духові Святому і нам не накладати на вас жодного більшого тягаря, за винятком цього необхідного: стримуватися від жертв ідолам, крові, задушеного і розпусти. Добре зробите, як цього будете уникати”. Четверо Божих слуг були послані до Антіохії з листом і вісткою, аби покласти край усяким суперечкам, бо це був найавторитетніший голос на землі.
Собор, який вирішував цю справу, складався з апостолів і вчителів, котрі відіграли важливу роль у заснуванні християнських церков серед євреїв та язичників, а також з обраних посланців від різних громад. Там були присутні пресвітери з Єрусалима, представники з Антіохії та найвпливовіших церков. На соборі панував дух розсудливості й гідності, притаманний Церкві, створеній за Божественною волею. Після зрілих роздумів усі побачили, що Сам Бог дав відповідь на спірне питання, дарувавши язичникам Святого Духа, керівництву Котрого необхідно підкоритися.
Це питання не вирішувалося шляхом голосування християн, присутніх на Соборі. “Апостоли й пресвітери”, впливові розважливі мужі підготували й оголосили постанову, котру потім ухвалили всі християнські церкви. Не всі, проте, були задоволені прийнятим рішенням; деякі честолюбні й самовпевнені брати не погодилися з ним. Ці люди відважилися діяти на власний розсуд. Вони багато нарікали й прискіпувалися, пропонували нові плани, намагаючись гальмувати роботу мужів, яким Бог доручив проповідувати євангельську вістку. Із подібними перешкодами Церква зустрілася вже на початку, і вони існуватимуть аж до кінця часу.
Єрусалим був столицею євреїв, і саме тут найбільше виявлявся дух винятковості й фанатизму. Цілком природно, що християни-євреї, які проживали в безпосередній близькості від храму, дорожили тими особливими перевагами, які належали єврейській нації. Зауваживши, що християнська Церква відходить від обрядів і традицій юдаїзму, а святість, яка оточувала єврейські звичаї, може незабаром бути втрачена у світлі нової віри, багато хто обурився на Павла, бо саме він великою мірою посприяв цій зміні. Навіть серед учнів не всі були готові охоче прийняти рішення Собору. Деякі ревні поборники церемоніального закону ставилися до Павла з неприязню, вважаючи, що він нехтує вимогами єврейського закону.