Великі й вагомі за своїм значенням рішення загального Собору надали впевненості віруючим із язичників, і справа Божа успішно просувалася вперед. Антіохійська церква мала перевагу приймати Юду і Силу, спеціальних вісників, котрі повернулися з апостолами з Єрусалимського Собору.
“Юда і Сила, будучи самі пророками, багатьма словами втішали і зміцнювали братів”. Ці благочестиві мужі деякий час залишалися в Антіохії. “Павло ж і Варнава жили в Антіохії, навчаючи та благовістячи разом з багатьма іншими Господнє Слово”.
Коли пізніше Петро відвідав Антіохію, він завоював загальне довір'я братів своїм розсудливим прозорливим ставленням до навернених язичників. Деякий час він діяв згідно зі світлом, отриманим з Неба. Апостол настільки подолав властиву йому упередженість, що навіть сідав до столу з наверненими язичниками. Однак коли з Єрусалима прийшли деякі євреї, ревнителі церемоніального закону, Петро необачно змінив своє ставлення до навернених язичників. “Лицемірили з ним й інші юдеї, так що й Варнава приєднався до їхнього лицемірства”. Ця слабкість, виявлена шанованими улюбленими керівниками, завдала болю віруючим з язичників. Церкві загрожувало розділення. Павло розумів, який згубний вплив може справити на Церкву двоєдушність Петра, тому відкрито докорив йому за те, що він приховував свої справжні почуття. У присутності громади Павло запитав Петра: “Якщо ти, юдей, живеш як язичник, а не як юдей, то чому змушуєш язичників жити по-юдейському?” (Галатам 2:13-14).
Петро зрозумів свою помилку і негайно почав виправляти, наскільки це було можливо, заподіяне ним зло. Бог, Який знав кінець від початку, допустив, аби Петро виявив таку слабкість характеру, щоб апостол зрозумів: він не має нічого, чим міг би хвалитися. Навіть найкращі представники людства, полишені на самих себе, припускатимуться помилок. Бог передбачав, що в майбутньому декотрі у своїй сліпоті будуть стверджувати, ніби Петро та його уявні наступники володіють повноваженнями, котрі належать винятково Богові. Це свідчення слабкості апостола мало залишатися як доказ того, що він не володів непогрішимістю і жодним чином не перевершував інших апостолів.
Історія відступництва Петра від принципів правди служить серйозним застереженням людям, які займають відповідальне становище в Божій справі, аби вони залишалися чесними й непохитними в принципах. Чим більша відповідальність покладена на людину, чим більше їй дано можливостей диктувати й керувати, тим більше шкоди вона може завдати, якщо не буде дотримуватися шляху Господнього і діяти згідно з рішеннями, прийнятими на загальному зібранні віруючих.
Хіба не дивно, що після всіх своїх невдач і падінь, зречення й покаяння, після тривалого служіння та близького знайомства з Христом, Який завжди відкрито відстоював принципи правди; після всіх отриманих настанов, дарів і знання; після того, як він справив великий вплив проповіддю слова, — Петро став лицемірити й ухилятися від принципів Євангелія через страх перед людьми, щоб завоювати їхню прихильність? Хіба не дивно, що він похитнувся у своїй вірності правді? Нехай Бог допоможе кожному усвідомити свою безпорадність та нездатність привести свій корабель до безпечної гавані.
У своєму служінні Павло часто змушений був залишатися самотнім. Він був особливим чином навчений Богом і не допускав жодних поступок, коли йшлося про принцип. Часом тягар був дуже важким, але Павло твердо стояв за правду. Він розумів, що Церква ніколи не повинна спиратися на людські силу і владу. Людські традиції та принципи не повинні підміняти відкриту правду. Яке б становище люди не займали в Церкві, їхні упередження й уподобання не повинні перешкоджати поширенню євангельської вістки.
Павло присвятив себе й усі свої здібності на служіння Богові. Він прийняв євангельські істини безпосередньо від Христа і впродовж усього свого служіння підтримував живий зв'язок із Небом. Він був навчений Богом не накладати непотрібних тягарів на християн, навернених із язичників. Тому коли віруючі юдеї підняли в Антіохійській церкві питання про обрізання, Павло, знаючи думку Духа Божого щодо цього вчення, зайняв тверду й непохитну позицію, завдяки якій Церква звільнилася від єврейських обрядів і церемоній.
Незважаючи на те, що Павло був навчений Самим Богом, він не намагався діяти самостійно. Покладаючись на Боже керівництво, він завжди був готовий визнавати авторитет і владу Церкви. Він відчував потребу в порадах, і коли виникали важливі питання, був радий викласти їх перед Церквою і разом з братами шукати мудрості в Бога для прийняття правильних рішень. Навіть “духи пророків, — писав він, — коряться пророкам, тому що Бог не є Богом безладдя, але миру. Як і по всіх святих Церквах” (1 Коринтянам 14:32-33). Разом з Петром він навчав, що всі люди, об'єднані в Церкву, повинні “виявляти покору один до одного” (1 Петра 5:5).
Розділ 20. Звеличення хреста
(Підставою цього розділу є Дії 15:36-41; 16:1-6)
Провівши деякий час в Антіохії, Павло запропонував своєму співпрацівникові вирушити в наступну місійну подорож. “Ходімо знову, відвідаймо братів у всіх містах, де ми проповідували Господнє Слово, щоб побачити, як поживають”.
Павло й Варнава з ніжністю піклувалися про тих, які нещодавно прийняли євангельську вістку через їхнє служіння, і прагнули ще раз побачитися з ними. Павло ніколи не переставав турбуватися про таких людей. Навіть перебуваючи на місіонерських полях, далеко від місця своєї попередньої праці, він продовжував відчувати тривогу за цих навернених, закликаючи їх “звершувати святі справи в Божому страху” (2 Коринтянам 7:1). Він намагався допомогти їм стати переконаними християнами, які б зростали, зміцнялись у вірі, палали горливістю і повністю присвятили себе Богові та справі встановлення Його Царства.
Варнава готовий був іти з Павлом та хотів узяти із собою Марка, котрий знову вирішив присвятити себе на служіння. Однак Павло був проти цього, вважаючи за потрібне не брати із собою того, хто під час першої місійної подорожі залишив їх у важкий час. Він не був схильний простити Маркові його слабкість, коли той залишив служіння задля сімейного затишку й вигод. Апостол вважав: така невитривала людина непридатна для справи, яка вимагає терпіння, самозречення, сміливості, посвячення, віри, готовності пожертвувати, якщо потрібно, навіть життям. Розбіжність у поглядах Павла й Варнави виявилася настільки глибокою, що вони розлучилися. Останній, керуючись власними переконаннями, узяв із собою Марка. “Варнава, взявши Марка, відплив до Кіпру, а Павло, переданий братами благодаті Божій, вибравши Силу, пішов”.
Перейшовши через Сирію та Кілікію, де вони зміцняли Церкву, Павло й Сила досягли, врешті-решт, Дервії та Лістри в Лікаонській провінції. Саме в Лістрі Павла каменували; проте він знову прийшов туди, де колись йому загрожувала небезпека. Він прагнув побачити, як зносять перевірку випробуваннями люди, котрі прийняли Євангеліє за його словом. І він не був розчарований, бо віруючі Лістри залишалися твердими перед лицем шаленого опору.
Тут Павло знову зустрів Тимофія — свідка страждань апостола під час перших відвідин Лістри. Усе це справило на молодого учня велике враження, яке з бігом часу ставало дедалі глибшим, доки він не прийшов до переконання, що його обов'язок — повністю присвятити себе справі служіння. Серцем він пригорнувся до Павла і бажав розділити працю апостола, допомагаючи йому там, де відкривалися такі можливості.
Сила, співпрацівник Павла, був випробуваним служителем, наділеним пророчим духом. Однак їм належало виконати таку велику роботу, що виникла необхідність у підготовці нових працівників для активного служіння. У Тимофієві Павло бачив людину, яка розуміла святість служіння, не лякалася страждань і гонінь та бажала вчитися. Проте апостол вирішив не брати на себе обов'язок готувати Тимофія, недосвідченого юнака, до євангельського служіння, доки не дізнається про його характер і минуле життя.
Батько Тимофія був греком, а мати — єврейкою. Він з дитинства знав Писання. У своїй сім'ї він бачив щире глибоке благочестя. Віра його матері й бабусі у Святе Письмо постійно нагадувала про благословення, пов'язані з виконанням Божої волі. Ці дві побожні жінки наставляли Тимофія у Слові Божому. Духовна сила отриманих від них повчань допомагала юнакові зберігати чистоту мови та протистояти лихому впливові оточення. Таким чином, його домашні наставниці співпрацювали з Богом, готуючи його до служіння.