В'язничний сторож кинув свого меча і наказавши запалити світло, побіг мерщій до внутрішньої в'язниці. Він бажав побачити, що це за люди, котрі відплатили йому добром за жорстоке з ними поводження. Добігши до місця, в якому знаходилися апостоли, він упав до їхніх ніг, прохаючи в них пробачення. Потім вивів їх у зовнішній двір і запитав: “Добродії, що потрібно мені робити, аби спастися?”
В'язничний сторож тремтів, коли бачив Божий гнів, явлений у землетрусі; гадаючи, що в'язні повтікали, він готовий був заподіяти собі смерть. Але тепер усе це здавалося йому незначним у порівнянні з дивним, досі невідомим страхом, який тривожив його душу. Він бажав володіти такими ж самими спокоєм і радістю, котрі виявляли апостоли під час страждань та наруги. Він бачив на їхніх обличчях небесне світло і розумів: Бог втрутився чудодійним чином задля їхнього порятунку. З особливою чіткістю сторож пригадав слова жінки, одержимої духом: “Ці люди — раби Бога Всевишнього, вони провіщають вам шлях спасіння!”
У глибокій покорі він попросив апостолів указати йому дорогу життя. “Віруй в Господа Ісуса [Христа] — і спасешся ти та твій дім!— відповіли вони. І говорили йому Господнє Слово й усім, що в його домі”. Тоді в'язничний сторож обмив рани апостолів і служив їм, а потім вони охрестили його та всю його родину. Освячуючий вплив поширився й на інших в'язнів, і їхні серця були відкриті для проголошених апостолами істин. Вони були переконані, що Бог, Якому служили ці мужі, чудодійним чином звільнив їх від кайданів.
Мешканці міста Филипи були дуже налякані землетрусом, і коли вранці в'язнична сторожа розповіла міським воєводам про те, що трапилося вночі, ті стривожилися і послали воїнів звільнити апостолів. Але Павло сказав: “Нас, римських громадян, прилюдно побито, без суду посаджено у в'язницю, а тепер таємно виводять нас? Ні, хай самі прийдуть і виведуть нас!”
Апостоли були римськими громадянами, а згідно із законом, римлянин міг бути побитий палицями лише за вкрай кричущий злочин, його не можна було позбавити волі без відповідного судового розгляду. Павла й Силу ув'язнили на очах народу, і тепер вони відмовлялися бути таємно відпущеними без належного пояснення з боку начальників міста.
Коли ці слова були передані можновладцям, ті злякалися, що апостоли поскаржаться імператорові. Негайно прийшовши до в'язниці, вони вибачилися перед Павлом і Силою за вчинену щодо них несправедливість та жорстоке поводження. Вони особисто вивели їх із в'язниці, благаючи залишити місто. Міські воєводи побоювалися впливу апостолів на народ; вони жахалися й тієї Сили, Котра стала на захист цих невинних мужів.
Дотримуючись настанови Христа, апостоли не стали наполягати на своєму перебуванні в місті, де їхня присутність була небажаною. “Вийшовши із в'язниці, вони прибули до Лідії, і побачивши братів, потішили [їх] та й пішли”.
Апостоли не вважали, що їхня праця у Филипах була даремною. Тут вони зустрілися з опором і переслідуванням, однак втручання Провидіння та навернення в'язничного сторожа з родиною аж надто компенсували ганьбу й страждання, котрих їм довелося зазнати. Вістка про їхнє несправедливе ув'язнення та чудодійне визволення поширилася по цілому краї, внаслідок чого про працю апостолів дізналися багато людей, яких не вдалося б досягти жодним іншим шляхом.
Результатом праці Павла у Филипах було заснування церкви, яка швидко зростала. Запал і посвячення апостола, а понад усе його готовність постраждати задля Христа, справляли глибокий тривалий вплив на навернених. Вони дорожили дорогоцінними істинами, задля котрих апостоли так багато жертвували, повністю присвятивши себе справі свого Викупителя.
Однак і ця церква не уникла переслідувань, про що свідчить вислів Павла в його Посланні до них. Він говорить: “Адже вам даровано через Христа не тільки вірити в Нього, а й за Нього страждати, здійснювати той подвиг, який ви побачили в мені, а тепер чуєте про мене”. Проте їхня віра була настільки непохитною, що він додає: “При кожній згадці про вас я дякую моєму Богові; завжди, в кожній моїй молитві за всіх вас, з радістю молюся за вашу участь у поширенні Доброї вістки — від першого дня і аж дотепер” (Филип'янам 1:29-30, 3-5).
У важливих центрах, де працюють вісники правди, точиться страшна боротьба між силами добра і зла. “Адже наша боротьба не з тілом і кров'ю, — говорить Павло, — але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього [віку], з піднебесними духами злоби” (Ефесянам 6:12). Боротьба між Божою Церквою і тими, хто перебуває у владі злих ангелів, точитиметься до кінця часу.
Першим християнам часто доводилося зустрічатися віч-на-віч з темними силами. Ворог, вдаючись до фальсифікації та переслідування, намагався відвернути їх від правдивої віри. У наш час, коли швидко наближається кінець усього земного, сатана докладає відчайдуших зусиль, щоб занапастити світ. Він складає багато різних планів, аби полонити розуми людей, відвернути їхню увагу від важливих для спасіння істин. У кожному місті його слуги спішно згуртовують людей, які противляться Божому Законові. Головний ошуканець працює над тим, щоб внести замішання й викликати бунтівний дух, аби люди запалали сліпою ревністю.
Гріховність досягає небаченого розмаху, однак багато служителів Євангелія звіщають: “Мир і безпека”. Але вірні Божі вісники повинні невпинно йти вперед, виконуючи свою працю. Зодягнувшись у небесний обладунок, вони мають безстрашно переможно крокувати вперед, не припиняючи боротьби, доки кожний ближній не почує вістки правди для теперішнього часу.
Розділ 22. Солунь
(Підставою цього розділу є Дії 17:1-10)
Залишивши Филипи, Павло й Сила вирушили до Солуні. Тут їм було дозволено промовляти до великого збору в єврейській синагозі. Зовнішній вигляд апостолів свідчив про нещодавно перенесені ними жорстокі побої, і їм довелося пояснювати, що сталося з ними у Филипах. При цьому вони звеличували не себе, але Того, Хто визволив їх.
Проповідуючи солунянам, Павло посилався на старозавітні пророцтва про Месію. Під час Свого служіння Христос просвітив розум учнів для розуміння цих пророцтв: “І почавши від Мойсея та від усіх пророків, Він пояснив їм з усього Писання, що стосувалося Його” (Луки 24:27). Петро, проповідуючи Христа, наводив докази зі Старого Завіту. Так само чинив і Степан. Павло у своєму служінні також посилався на пророцтва Святого Письма про народження, страждання, смерть, воскресіння та вознесіння Христа. З допомогою натхненних свідчень Мойсея та пророків, він ясно довів, що Ісус із Назарета — Месія і що від днів Адама голос Христа промовляв через патріархів та пророків.
Щодо пришестя Обітованого були дані ясні конкретні пророцтва. Адам отримав запевнення про прихід Викупителя. Винесений сатані вирок: “І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п'яту” (Буття 3:15), — був для наших прабатьків обітницею спасіння через Христа.
Авраамові була дана обітниця, що з його нащадків вийде Спаситель: “У твоєму потомстві благословляться всі народи землі. ‘Не сказано, що нащадкам, наче про багатьох, але як про одного: і твоєму Нащадкові, — Яким є Христос’” (Буття 22:18; Галатам 3:16).
Мойсей перед завершенням свого служіння як вождя й учителя Ізраїлю ясно проповідував про прихід Месії. “Пророка з-поміж вас, — сказав він, звертаючись до ізраїльського збору, — з твоїх братів, такого, як я, Господь Бог твій настановить тобі; Його маєте слухатися”. Мойсей запевнив ізраїльтян, що Сам Бог відкрив йому це на горі Хорив: “Поставлю Пророка для них з-поміж їхніх братів, Такого, як ти, і дам Я слова Свої в уста Його, і Він їм говоритиме все, що Я накажу” (Повторення Закону 18:15, 18).
Месія мав походити з царського роду, бо в пророцтві Якова Господь сказав: “Не відійметься берло від Юди, ані з його стегон законодавець, аж прийде Примиритель, що Йому буде послух народів” (Буття 49:10).