Павло перший проповідував Євангеліє в Коринті та заснував там церкву. Цю справу йому доручив Господь. Пізніше, за Божою вказівкою, туди прибули й інші служителі, зайнявши своє місце і працюючи на своїй ділянці. Посіяне насіння необхідно поливати, і це мав робити Аполлос. Він продовжив працю Павла, навчаючи віруючих та сприяючи проростанню і розвиткові посіяного насіння. Він знайшов шлях до людських сердець, але насіння зростив Бог. Перетворення характеру здійснює не людська, а Божественна сила. Не той, хто садить, і не той, хто поливає, дають ріст насінню; вони трудяться під керівництвом Бога як Його вибрані знаряддя, співпрацюючи з Ним у Його справі. Честь і слава від успіху належить Господеві.
Слуги Божі володіють різними дарами, проте всі вони — Його представники. Кожний, навчившись від великого Вчителя, має передати цю науку іншим. Бог доручає кожному Своєму вісникові індивідуальну роботу. Існують різноманітні дари, але всі працівники, освячені впливом Святого Духа, повинні зберігати єдність. У той час як вони звіщають Євангеліє спасіння, сила Божа переконує й навертає багато душ. Людське ховається із Христом у Бозі, і Христос постає як визначніший за десять тисяч інших, увесь Він — розкіш.
“Хто садить і хто поливає, є одне; кожний одержить особисту нагороду згідно зі своєю працею. Бо ми є Божими співпрацівниками; ви є Божою нивою, Божою будівлею” (в.8-9). Тут апостол порівнює Церкву з обробленим полем, на якому трудяться землероби, доглядаючи за Божими саджанцями, а також за будівлею, що зростає у святий храм Господній. Бог — великий Майстер, і Він призначив кожному роботу. Усі повинні працювати під Його наглядом, даючи Йому можливість діяти через і для Своїх робітників. Він наділяє їх тактовністю й умінням, і якщо вони прислухаються до Його настанов, Він увінчає їхні зусилля успіхом.
Божі слуги повинні працювати разом, виявляючи один до одного доброзичливість і люб'язність; “в пошані одне одного випереджайте” (Римлянам 12:10). Не має бути місця злісній критиці, доганам на адресу інших служителів, розділенню на окремі угруповання. Кожна людина, котрій Господь довірив вістку, має свою конкретну роботу. Кожний володіє притаманною лише йому одному індивідуальністю, котра не повинна розчинятися в індивідуальності інших. Проте всі повинні працювати в злагоді з братами. У своєму служінні Божі працівники повинні становити одне ціле. Ніхто не повинен виставляти себе за зразок, зневажливо відгукуючись про роботу братів або зверхню ставлячись до них. Під керівництвом Бога кожний повинен виконувати призначену йому роботу, користуючись повагою, любов'ю та підтримкою інших працівників. Разом вони повинні сприяти прогресові Божої справи до її завершення.
У своєму Першому посланні до коринтської церкви Павло докладно зупиняється на цих принципах. Апостол називає “слуг Христових” “управителями Божих таємниць”. Про їхню роботу він говорить: “Від управителів вимагається, щоб кожний був вірний. Мені найменше залежить, як про мене судите ви або взагалі людський суд, бо я і сам себе не суджу. Хоч я ні в чому не відчуваю себе винним, але цим я не є виправданий. Адже Той, Хто мене судить, то Господь. Тому передчасно нічого не судіть, доки не прийде Господь, Який і освітить таємниці темряви і виявить задуми сердець, а тоді кожному буде похвала від Бога” (1 Коринтянам 4:1-5).
Жодній людині не дозволено судити Божих слуг. Лише Господь — Суддя людських учинків; Він кожному віддасть справедливу нагороду.
Продовжуючи свою думку, апостол звертає увагу на спроби деяких людей порівнювати його працю з працею Аполлоса: “Це, брати, відніс я до себе й до Аполлоса задля вас, щоб ви навчилися від нас [думати] не більше від того, що написано; щоб ви один перед одним не підносилися понад іншими. Бо хто тебе виділяє? Що ти маєш, чого б ти не отримав? А якщо отримав, то чому хвалишся, мовби той, що не одержав?” (в. 6-7).
Павло ясно говорить Церкві про ті небезпеки і труднощі, котрі він та його товариші терпляче зносили, служачи Христу. “Навіть тепер, — писав він, — ми голодні та спраглі, голі й биті; ми тиняємося, трудимося, працюючи власними руками. Коли нас ображають, ми благословляємо, коли переслідують — терпимо, коли лають — молимося; ми стали наче сміття для світу, як покидьки для всіх аж досі. Не соромлячи вас, це пишу, але повчаю як своїх любих дітей. Бо хоч маєте безліч учителів у Христі, але батьків небагато; я ж через Євангелію породив вас у Христі Ісусі” (в. 11-15).
Коли слухачі виявляють настільки сильну прихильність до певного улюбленого служителя, що не бажають визнавати працю іншого вчителя, тоді Той, Хто посилає працівників Євангелія як Своїх послів, зазнає безчестя. Господь посилає Своєму народові допомогу не завжди, коли вони цього хочуть, а коли в ній є потреба, бо людина недалекозора і не може розпізнати того, що служить для її найвищого добра. Один служитель рідко володіє всіма якостями, необхідними для вдосконалення Церкви в усьому, чого вимагає християнство. Тому часто Бог посилає їй інших служителів, кожний з яких має те, чого не вистачає іншим.
Таких слуг Христових Церква повинна приймати із вдячністю, як вона прийняла б Самого Господа. Членам Церкви потрібно прагнути здобути якнайбільшу користь із настанов кожного Божого служителя. Істини, викладені Божими слугами, необхідно приймати і гідно оцінювати в покорі й смиренні, проте жодного служителя не потрібно перетворювати на кумира.
Завдяки благодаті Христа, Божі служителі стають вісниками, котрі несуть світло і благословення. Коли внаслідок щирих наполегливих молитов вони отримують дар Святого Духа і прямують уперед, усвідомлюючи тягар відповідальності за спасіння душ, коли їхні серця сповнені запалу намножувати перемоги хреста, тоді вони побачать плоди своєї праці. Рішуче відмовившись від людської мудрості і самозвеличення, вони виконають роботу, відбиваючи напади сатани. Багато душ навернуться з темряви до світла, і буде засновано багато церков. Люди навертатимуться не до служителів, а до Христа. Власне “я” залишиться в тіні, у центрі уваги перебуватиме Ісус, тільки Ісус — Муж Голгофи.
Люди, які сьогодні працюють для Христа, можуть вирізнятися тією ж високою майстерністю і чудовими якостями, що й вісники Євангелія в апостольські часи. Бог сьогодні так само готовий дарувати силу Своїм слугам, як посилав її Павлові та Аполлосові, Силі й Тимофієві, Петрові, Якову та Йоаннові.
За днів апостолів були обмануті душі: вони заявляли, що вірять у Христа, однак відмовлялися виявляти повагу до Його послів. Вони стверджували, що прийняли істину не від людських учителів, а безпосередньо від Самого Христа, без допомоги служителів Євангелія. Вони виявляли незалежний дух, не бажаючи підкоритися голосу Церкви. Таким людям загрожує серйозна небезпека бути ошуканими.
Бог привів до Церкви людей з найрізноманітнішими талантами, призначивши їх Своїми помічниками, аби через сукупну мудрість багатьох здійснювати Свої наміри. Люди, котрі покладаються винятково на сильні якості власного характеру, відмовляючись працювати в єдності з тими, хто має великий досвід у Божій роботі, будуть засліплені у своїй самовпевненості і не зможуть відрізнити істину від омани. Обирати таких людей керівниками Церкви було б небезпечною справою, бо вони триматимуться власних міркувань і планів, не рахуючись із думкою братів. Ворог може легко діяти через людей, котрі самі, постійно потребуючи порад, намагаються власними силами опікати душі, не навчившись покори від Христа.
При виконанні обов'язку небезпечно керуватися тільки власним судженням. Ворог часто змушує людей вірити, що ними управляє Бог, хоч насправді вони діють під впливом миттєвого пориву. Але якщо ми будемо пильнувати, радитися з нашими братами, то отримаємо розуміння волі Господньої, бо обітниця говорить: “Напоумлює покірливих на правду і навчає смиренних путі своєї” (Псалми 24:9).
У першій християнській церкві були також люди, котрі не визнавали ні Павла, ні Аполлоса, вважаючи, що їхнім керівником є Петро. Вони стверджували: коли Господь перебував на землі, Петро був найближче до Христа, тоді як Павло переслідував віруючих. Їхні погляди й почуття були плодом власної упередженості. Вони не виявляли щедрості, великодушності, ніжності — рис, які свідчать про присутність Христа в серці.