“І якщо тебе спокушає твоя рука, відрубай її; краще тобі калікою увійти до життя, ніж, маючи обидві руки, потрапити до геєни, в невгасимий вогонь, де черв'як не гине і вогонь не гасне, І якщо твоя нога спокушає тебе, відрубай її; краще тобі ввійти до життя кульгавим, ніж з обома ногами бути вкиненим до геєни” (Марка 9:43-45). Якщо задля спасіння життя потрібно відтяти руку або ногу, або навіть вибрати око, наскільки ж серйозніше християнин має намагатися зректися гріха, який може погубити душу!
Учасники стародавніх змагань не були впевнені, що отримають перемогу, навіть якщо вдавалися до самозречення та суворої дисципліни. “Хіба не знаєте, — запитував Павло, — що ті, які біжать на змаганнях, вони всі біжать, але нагороду одержує один?” З якою б завзятістю та серйозністю не змагалися бігуни, нагороду отримував тільки один із них. Тільки одні руки могли торкнутися заповітного вінка. Декотрі докладали відчайдушних зусиль, щоб отримати нагороду, але саме в ту хвилину, коли їхня рука вже була готова взяти її, омріяний скарб ставав власністю іншого учасника перегонів, котрий лише на мить випереджував їх.
Однак правила боротьби християнина інші. Жоден із тих, хто виконає зазначені умови, не буде розчарований наприкінці змагань. Усі щирі й наполегливі матимуть успіх. Не на прудких розраховані духовні перегони і не на сильних — духовна боротьба. Кожний святий, як найслабший, так і найсильніший, зможуть носити вінець безсмертної слави. Перемогти можуть усі, хто силою Божественної благодаті узгоджує своє життя з волею Христа. Ретельне запровадження в життя принципів, викладених у Божому Слові, надто часто розцінюється як неважлива, незначна, не варта уваги справа. Але з огляду на всю серйозність поставленого на карту питання, ніщо не повинно вважатися дріб'язковим. Кожний учинок покладений на терези, що визначають життєву перемогу або поразку. Нагорода переможців буде відповідати затраченим зусиллям і виявленій у боротьбі старанності.
Апостол порівнював себе з учасником перегонів, який напружує всі сили задля отримання нагороди. “Тому я не біжу в непевності, — говорить він, — і веду кулачний бій не так, аби тільки бити повітря. Але я виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло, щоб, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним”. Павло вдавався до суворої дисципліни. Вислів “виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло” буквально означає приборкання бажань, поривів і пристрастей з допомогою суворої дисципліни.
Павло побоювався, аби, проповідуючи іншим, самому не виявитися відкинутим. Він розумів: якщо не запроваджуватиме у своє життя принципів, у які вірить і які проповідує, його праця для інших не принесе йому жодної користі. Мова, вплив, самозречення апостола мали свідчити, що його релігія — це не пусті слова, а щоденний живий зв'язок із Богом. Він ставив перед собою тільки одну мету, до якої палко прагнув: “Праведність, яка від Бога, через віру” (Филип'янам 3:9).
Павло знав, що його боротьба зі злом триватиме до кінця життя. Він постійно усвідомлював необхідність виявляти пильність, щоб земні бажання не згасили духовного запалу, і всіма силами боровся з природними нахилами. Перед ним завжди був ідеал, до якого він прагнув; шлях для досягнення цього ідеалу він вбачав у добровільному послусі Божому Законові. Його слова, учинки, прагнення — усе було підпорядковане Божому Духові.
Павло палко бажав побачити в житті коринтських віруючих здійснення своєї заповітної мети — одержати перемогу в змаганні за вічне життя. Він знав, що шлях до Христового ідеалу неодмінно пролягатиме через життєву боротьбу. Він просив їх провадити цю боротьбу чесно, щодня досягаючи благочестя й моральної досконалості. Він благав їх скинути всякий тягар і наполегливо прямувати до мети — досягнення досконалості в Христі.
Павло вказав коринтянам на досвіди стародавнього Ізраїлю, на благословення як нагороду за послух та суди за беззаконня. Він нагадав їм про те, як чудодійним чином євреї були виведені з Єгипту під захистом стовпа хмарного вдень і вогняного — уночі. Тому вони щасливо перейшли через Червоне море, тоді як єгиптяни при спробі зробити те ж саме всі потонули. Таким чином, Бог визнав Ізраїль Своєю Церквою. “Всі їли ту саму духовну їжу; всі пили той самий духовний напій, бо пили з духовної скелі, що йшла слідом за ними, а та скеля був Христос”. Христос провадив євреїв у всіх їхніх мандрах. Скеля, якій було завдано удару, символізувала Христа, Котрий мав бути поранений за людські беззаконня, щоб усі могли отримати воду спасіння.
Незважаючи на милість, виявлену Богом до євреїв, їх спіткали Божі суди за пожадання залишених у Єгипті насолод, за їхні гріхи і повстання. Апостол радив віруючим у Коринті звернути увагу на повчання, котре містилося в історії Ізраїлю. “Вони стали прикладом для нас, — писав він, — щоб ми не були пожадливі на зло, як були пожадливі вони”. Він показав, як потурання безтурботності та любов до задоволень приготували шлях для гріхів, котрі накликали справедливу Божу відплату. Коли сини Ізраїлю сіли їсти й пити, а потім встали бавитися, вони відкинули Божий страх, який охопив їх під час проголошення Закону, і, зробивши золотого тельця замість Бога, поклонялися йому. А після багатої трапези, влаштованої з приводу поклоніння Ваал-Пеорові, багато євреїв загинули через розпусту. Запалився гнів Бога, і за Його наказом за один день загинули від порази двадцять три тисячі.
Апостол благав коринтян: “Тому, хто вважає, що він стоїть, нехай стережеться, щоб не впав”. Якщо вони стануть хвалькуватими й самовпевненими, не пильнуватимуть і не молитимуться, то припустяться тяжкого гріха і стягнуть на себе Божий гнів. А Павло не бажав, щоб вони зневірилися чи розчарувалися. Він запевняв їх: “Та вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понадміру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати”.
Павло просив своїх братів аналізувати, який вплив можуть справити на інших їхні слова й учинки, і не робити нічого (хоч яким би невинним воно не здавалося), що могло б заохотити до ідолопоклонства чи образити сумління слабких у вірі. “Отже, коли їсте, коли п'єте чи щось інше робите, все робіть на славу Божу. Не вводьте у спокусу юдеїв, греків і Божу Церкву”.
Слова застереження, висловлені апостолом на адресу коринтської церкви, актуальні для будь-якого часу і особливо для наших днів. Під ідолопоклонством він розумів не тільки поклоніння ідолам, але й самому собі, любов до легкого життя, задоволення апетиту і пристрастей. Саме визнання віри в Христа, хизування своїм знанням істини не роблять людину християнином. Релігія, яка задовольняє тільки зір, слух і смак або схвалює потурання бажанням, це не релігія Христа.
Між усіма членами Христової Церкви мають існувати тісні гармонійні взаємовідносини. Порівняння Церкви з людським тілом є вдалою ілюстрацією цих стосунків. “Адже всі ми хрещені одним Духом в одне тіло: чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, — всі одним Духом напоєні. Бо тіло складається не з одного члена, а з багатьох. Якщо скаже нога, що ‘я не рука і тому не належу до тіла’, то хіба через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже, що ‘я не око і тому не належу до тіла’, то хіба через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло є оком, то де слух? Якщо все є слухом, то де нюх? Тепер же, Бог розмістив члени в тілі — кожного з них, як забажав. Якби всі були одним членом, то де тіло? Тепер же — членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: Ти мені не потрібна. Або знову — голова ногам: Ви мені не потрібні... Бог склав тіло так, що нижчому дав більшу пошану, щоб не було поділу в тілі, але щоб члени одні про одних дбали. І якщо страждає один член, з ним страждають усі члени; якщо в пошані один член, з ним радіють усі члени. Ви — тіло Христа, а окремо ви члени”.
Далі у словах, котрі і сьогодні є джерелом натхнення й підбадьорення для всіх людей, Павло змальовує важливість тієї любові, котру мають плекати послідовники Христа. “Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любові не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом. І коли маю пророцтво, осягнув усі таємниці й повноту знання, коли маю повноту віри, так що гори переставляю, але любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усе своє майно, коли віддам своє тіло на спалення, але любові не маю, то жодної користі не матиму”.