Якими б високими ділами не супроводжувалося визнання релігії, якщо серце людини не наповнене любов'ю до Бога та ближнього, вона не є справжнім учнем Христа. Якщо навіть вона володіє великою вірою і силою звершувати чудеса, без любові її віра не має жодної вартості. Вона може бути вельми щедрою, може роздати все своє майно бідним, але якщо при цьому керується не почуттям справжньої любові, а якимось іншим мотивом, то не здобуде прихильності Бога. У своєму запалі людина може навіть прийняти мученицьку смерть, але якщо вона не спонукувана любов'ю, Бог вважатиме її обманутим фанатиком або марнославним лицеміром.
“Любов довго терпить, любов милосердна, не заздрить, любов не величається, не гордиться”. Найбільш чиста радість є плодом найглибшої покори. Найсильніші, найшляхетніші характери формуються на основі терпіння, любові та покірності Божій волі.
Любов “не поводиться непристойно, не шукає свого власного, не спалахує гнівом, не задумує лихого”. Христоподібна любов витлумачує у найпривабливішому світлі мотиви й учинки інших. Вона не виставляє без необхідності їхні помилки, не слухає несхвальних відгуків, а прагне нагадувати про добрі якості інших людей.
Любов “не радіє з несправедливості, а радіє з істини; все переносить, усьому довіряє, завжди надіється, усе перетерпить”. Така “любов ніколи не минає”. Вона не може втратити свою вартість, бо це риса небесного походження. Її власник пронесе її як дорогоцінний скарб ворітьми Божого міста.
“Тепер залишаються ці три: віра, надія, любов; та найбільша з них — любов”.
Дехто з коринтських віруючих відмовився від фундаментальних принципів своєї віри, і це призвело до занепаду моральності. Декотрі зайшли так далеко, що почали заперечувати вчення про воскресіння. Павло протиставив цій єресі дуже ясне свідчення стосовно безпомилкових доказів воскресіння Христа. Він писав, що Христос після Своєї смерті “третього дня воскрес, згідно з Писанням”, після чого “з'явився Кифі, тоді дванадцятьом; після того Він з'явився одночасно понад п'ятистам братам, з яких багато хто живе ще й донині, а деякі спочили. Пізніше з'явився Якову, а тоді — всім апостолам; нарешті з'явився і мені”.
З переконливою силою апостол викладає істину про воскресіння. “Якщо нема воскресіння мертвих, — розмірковує він, — той Христос не воскрес. А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша. Ми ж виявляємося неправдивими Божими свідками, бо засвідчили проти Бога, що Він воскресив Христа, Якого не воскресив, якщо насправді мертві не воскресають. Адже коли мертві не воскресають, то й Христос не воскрес. Якщо ж Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще у гріхах ваших. Тоді й ті, що впокоїлися в Христі, загинули! Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші з усіх людей! Та тепер Христос встав з мертвих, — первісток з покійних”.
Апостол спрямовує думки коринтських братів до переможного ранку воскресіння, коли піднімуться всі покійні святі, “щоб вічно жити зі своїм Господом”. “Ось, — писав апостол, — кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя. Коли ж це тлінне зодягнеться в нетління, а смертне зодягнеться в безсмертя, тоді збудуться написані слова: Смерть поглинута перемогою! Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?... Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа”.
Славна переміна чекає на вірних. Усвідомлюючи, які можливості відкриваються перед коринтськими віруючими, апостол намагався вказати їм на те, що підносить людину над усім егоїстичним і чуттєвим, прикрашаючи життя надією на безсмертя. Він щиро напучує їх бути вірними високому покликанню в Христі. “Тому, мої любі брати, — умовляв він, — будьте стійкі, непохитні, завжди відзначайтеся в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця в Господі не даремна”.
Так, використовуючи рішучі, переконливі слова, апостол намагався виправити ті хибні небезпечні поняття і звичаї, котрі переважали в коринтській церкві. Він говорив відверто, але з любов'ю до цих душ. Через його застереження й докори на них зливалося світло від Божого престолу, викриваючи приховані гріхи, що опоганювали їхнє життя. Як же це світло буде прийняте ними?
Відіславши листа, Павло став побоюватися, аби його зміст не завдав глибоких ран тим, кому він бажав допомогти. Він жахався від думки, що це може викликати ще більшу відчуженість, і часом йому хотілося забрати свої слова назад. Хто подібно до апостола відчуває відповідальність за улюблені церкви й установи, ті можуть краще зрозуміти його пригніченість та самозвинувачення. Слуги Бога, котрі несуть тягар Його справи в наш час, переживають подібні досвіди праці, боротьби, тривоги і турбот, які випали на долю великого апостола. Обтяжений розділеннями в церкві, зустрічаючись із невдячністю і зрадою тих, від кого чекав співчуття та підтримки, усвідомлюючи небезпечне становище церков, у яких гніздилося беззаконня, змушений викривати гріх строгим, проникливим свідченням, він водночас був обтяжений побоюванням за те, що надто суворо поводився з людьми. Із трепетом і хвилюванням очікував апостол повідомлення про те, як була прийнята його вістка.
Розділ 31. Прийнята вістка
(Підставою цього розділу є Друге Послання до коринтян)
З Ефесу Павло вирушив у наступну місійну подорож, під час якої сподівався ще раз відвідати місця своєї колишньої праці в Європі. Затримавшись на деякий час у Троаді, щоб “звіщати Добру вістку Христа”, він зустрів там людей, готових вислухати його вістку. “Мені були відчинені двері в Господі”, — писав він пізніше про свою працю в цьому місці. Проте, незважаючи на свій успіх у Троаді, він не міг залишатися там довго. “Щоденні турботи за всі церкви”, а особливо за коринтську, важким тягарем лежали на його серці. Павло сподівався зустріти в Троаді Тита і довідатися від нього , як були прийняті в Коринті його поради й докори. Але його сподівання не справдилися. “Не мав я спокою для мого духа, бо не знайшов там мого брата Тита”, — писав він про свої переживання. Тому апостол залишив Троаду і пішов до Македонії, де зустрівся з Тимофієм у місті Филипах.
Відчуваючи тривогу за коринтську церкву, Павло сподівався на краще; проте часом його огортав глибокий смуток через побоювання, що його поради й напучування будуть неправильно зрозумілі. “Наше тіло не мало жодного спочинку, — згодом писав він, — ми в усьому бідували: зовні — боротьба, всередині — страх. Але Бог — Той, Хто втішає покірних, — потішив нас приходом Тита”.
Цей вірний вісник приніс радісну звістку про чудову переміну в коринтській церкві. Багато душ прийняли повчання з Послання Павла і розкаялися у своїх гріхах. Їхнє життя вже не було ганьбою для християнства, натомість справляло могутній вплив на користь практичного благочестя.
Сповнений радості, апостол надіслав ще одного листа до коринтських віруючих, у якому висловив своє задоволення з приводу доброї зміни серед них. “Бо хоч і засмутив я вас посланням, та не каюся, хоч і каявся”. Коли його терзав страх, що його словами знехтують, він інколи жалкував, що написав так рішуче й суворо. “Тепер я радію, — продовжує апостол, — не тому, що ви були засмучені, а тому, що засмутилися на покаяння. Бо ви по-Божому засмутилися, щоб ні в чому не зазнати шкоди від нас. Бо смуток, що по-Божому, приносить покаяння на спасіння”. Таке покаяння відбувається внаслідок дії Божественної благодаті на серце і приводить до визнання та залишення гріхів. Ці плоди, за словами апостола, були помітні в житті коринтських віруючих. “Яку старанність у вас викликало, яке виправдання, яке обурення, який страх, яке бажання, яку ревність, яку відплату”.
Деякий час на душі Павла лежав тягар турботи за церкви — тягар настільки важкий, що він ледве міг його нести. Фальшиві вчителі намагалися послабити його вплив на віруючих і нав'язати свої вчення замість євангельської істини. Про труднощі і розчарування, з якими зустрічався Павло, свідчать його слова: “Нам було надзвичайно важко, понад силу, так що й не надіялися вже жити”.