Бажання жертвувати у віруючих Македонії було наслідком їхнього щирого посвячення. Спонукані Божим Духом, вони “спочатку віддали себе Господеві” (2 Коринтянам 8:5), а потім охоче жертвували свої кошти для підтримки Євангелія. Їх не потрібно було закликати до цього; навпаки, вони тішилися перевагою відмовити собі навіть у необхідному, щоб задовольнити потреби інших. Коли апостол спробував стримати їх, вони наполегливо просили його прийняти їхнє пожертвування. У своїй простоті, у любові до братів вони з радістю зрікалися себе, приносячи рясний плід доброчинності.
Коли Павло послав Тита до Коринта, щоб зміцнити віруючих, він напучував його збудовувати цю церкву в дусі жертовності. У своєму Посланні до віруючих він додає й особистий заклик. “І оскільки ви в усьому маєте достаток, — благав він, — у вірі, слові, знанні, в різних турботах, у вашій любові до нас, — то і в цій доброчинній справі збагачуйтеся. Тепер же закінчіть справу, щоб як ревно бажали, так щоб і виконали в міру можливості. Бо коли є готовність, вона сприймається згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має. А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди в усьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом. В усьому збагачуйтеся різноманітною щирістю, яка через нас складає подяку Богові” (2 Коринтянам 8:7, 11-12; 9:8, 11).
Безкорисливість і щедрість наповнювали Ранню Церкву радістю; бо віруючі знали, що своїми зусиллями допомагають звіщати Євангеліє тим, котрі перебувають у темряві. їхня доброчинність свідчила про те, що вони не марно прийняли Божу благодать. Що, як не освячення Духа, могло викликати таку щедрість? Для віруючих і невіруючих це було чудом благодаті.
Духовне благополуччя тісно пов'язане з християнською щедрістю. Послідовники Христа мають тішитися перевагою виявляти в житті доброчинність свого Викупителя. Коли вони дають Господеві, то можуть бути впевнені: їхній скарб іде перед ними до небесних дворів. Чи можуть люди убезпечити своє майно? Нехай віддадуть його в Руки, котрі носять на собі сліди розп'яття. Хто бажає мати радість від свого багатства, нехай використає його на потреби потребуючих і страждальців. Хто бажає збільшити свої статки, нехай прислухається до Божественної настанови: “Шануй Господа тим, що ти маєш; та первоплодами всіх твоїх прибутків, і твої клуні будуть ущерть повні, і твої винотоки вируватимуть молодим вином” (Приповісті 3:9-10). Якщо ж вони утримуватимуть багатство задля власних егоїстичних цілей, тоді втратять його навіки. Нехай же віддадуть свій скарб Богові, і з тієї миті він носитиме Його напис. Він буде запечатаний Його вічною незмінною печаткою.
Бог говорить: “Щасливі ви, що сієте біля всіх вод” (Ісаї 32:20). Постійна віддача Божих дарів там, де справа Господа або потреби людей вимагають нашої допомоги, не призводить до бідності. “Той сипле щедро, і йому ще прибуває, а той скупий надміру — і убожіє” (Приповісті 11:24). Сіяч примножує насіння, розкидаючи його. Це можна сказати і про тих, хто вірний у віддачі Божих дарів. Наділяючи ними інших, вони примножують для себе благословення. “Дайте — і дасться вам, — обіцяє Бог, — міру добру, натоптану, струснуту й переповнену дадуть вам” (Луки 6:38).
Розділ 33. Працюючи у важких умовах
Павло намагався викласти перед наверненими ясне біблійне вчення щодо належної підтримки Божої справи. І хоч він, як служитель Євангелія, мав право не працювати у звичному розумінні цього слова (див. 1 Коринтянам 9:6), однак у різні періоди служіння у великих центрах цивілізації займався ремеслом для матеріального самозабезпечення.
Для євреїв фізична праця не була чимось дивним або принизливим. Через Мойсея вони отримали настанову привчати своїх дітей до праці; дозволяти молоді ледарювати вважалося гріхом. Практичні навики вважали суттєво необхідними навіть для дитини, котру виховували для святого служіння. Кожного юнака, незалежно від матеріального становища його батьків, навчали якогось ремесла. Якщо батьки нехтували таким вихованням, на них дивилися як на людей, котрі ухиляються від науки Господньої. Відповідно до цього звичаю, Павло ще в ранньому дитинстві був навчений ремеслу виготовлення наметів.
Перш ніж стати учнем Христа, Павло займав високе становище і не мав потреби фізично працювати задля свого утримання. Але згодом, витративши всі власні кошти на справу Христа, час від часу брався за своє ремесло, щоб заробити на життя. Це відбувалося зокрема в тих випадках, коли його мотиви могли бути неправильно витлумачені.
Той факт, що Павло, проповідуючи Слово, заробляв власними руками на прожиття, вперше згадується в розповіді про його перебування в Солуні. У Посланні до тамтешніх віруючих він нагадує, що міг би бути тягарем для них, проте додає: “Тож згадайте, брати, нашу працю та труднощі: ніч і день ми працювали, щоб не обтяжити когось із вас, і проповідували вам Божу Євангелію” (1 Солунянам 2:9).
У своєму Другому Посланні до цієї церкви він знову писав, що ані він, ані його співпрацівники, перебуваючи серед них, “даром хліба не їли ні в кого”. “Працювали в утомі й напруженні день і ніч, — писав він, — аби не бути тягарем нікому з вас. Не тому, що ми не маємо влади, але щоб подати себе як приклад вам, аби ви стали подібними до нас” (2 Солунянам 3:8-9).
У Солуні Павло зустрів людей, які не бажали працювати власними руками. Про такий клас людей він пізніше писав: “Бо чуємо, що деякі між вами бездіяльно живуть, нічого не роблять, лише пхаються до всього. Таким наказуємо і просимо в нашому Господі Ісусі Христі, щоб вони мовчки працювали та їли свій хліб”. Працюючи в Солуні, Павло прагнув показувати таким добрий приклад. “Бо коли ми були у вас, — писав він, — то заповідали вам: коли хто не хоче працювати, хай не їсть” (вірші 11,12,10).
У всі часи сатана намагався звести нанівець зусилля Божих слуг, запроваджуючи в Церкві дух фанатизму. Так було і за днів Павла, і в більш пізній період — за часів Реформації. Вікліф, Лютер та багато інших мужів, віра і вплив яких стали благословенням для світу, зустрічалися з підступами, з допомогою яких ворог намагається довести до фанатизму надмірно ревних, неврівноважених або неосвячених людей. Душі, котрі перебувають в омані, навчають інших, що справжня святість звільняє розум від усіх земних думок, спонукаючи людей повністю стримуватися від праці. Інші, впадаючи в крайність при тлумаченні певних уривків Писання, навчають, що праця — це гріх, і християни не повинні думати про дочасний добробут свій і своїх сімей, але присвячувати себе винятково духовним питанням. Вчення і приклад апостола Павла спростовують ці крайні погляди.
Перебуваючи в Солуні, Павло не покладався лише на працю своїх рук для самозабезпечення. Розповідаючи пізніше про свої досвіди в цьому місті, він у листі до віруючих филип'ян дякував за отримані від них дари, зазначивши: “...так що аж двічі посилали ви до Солуня на мої потреби” (Филип'янам 4:16). Незважаючи на отриману допомогу, Павло намагався показати солунянам приклад старанності, аби ніхто не мав підстав звинуватити його в користолюбстві. Таким чином, люди, котрі притримувалися фанатичних поглядів стосовно фізичної праці, були докорені не на словах, а на ділі.
Під час перших відвідин Коринта Павло працював серед людей, які з підозрою ставилися до побуджень захожих людей. Греки — мешканці морського узбережжя — були спритними торгівельниками. Вони так довго вправлялися в шахрайстві, що були переконані: зиск — це благочестя, і заробляти гроші як чесним, так і негідним шляхами — добра й похвальна справа. Павло знав ці їхні особливості, тому не хотів дати їм приводу вважати, нібито він проповідує Євангеліє задля власного збагачення. Апостол міг з повним правом домагатися підтримки від своїх коринтських слухачів, однак охоче відмовився від цієї переваги, аби несправедлива підозра щодо його користолюбства в проповіді Євангелія не пошкодила успіхові і корисності його служіння. Він намагався усунути будь-який привід для неправильного тлумачення, щоб його проповідь не втратила сили і впливу.