Незабаром після прибуття до Коринта Павло відшукав “одного юдея, на ім'я Акила, родом з Понту, що недавно прибув з Італії, та Прискилу”. “Вони були того самого ремесла”, що й він. Вигнані за наказом Клавдія щодо депортації усіх євреїв з Рима, Акила та Прискила прийшли до Коринта, де зайнялися виготовленням наметів. Розпитавши про них і довідавшись, що вони бояться Бога і прагнуть уникнути згубного впливу оточення, Павло “залишився в них і працював... Щосуботи він проводив бесіди в синагозі, переконуючи юдеїв та греків” (Дії 18:2-4).
Згодом до Павла в Коринті приєдналися Сила й Тимофій. Ці брати принесли кошти від Македонських церков для підтримки роботи.
У своєму Другому Посланні до коринтських віруючих, написаному після заснування у Коринті міцної церкви, Павло нагадав їм про свій спосіб життя. “Чи я вчинив який гріх, — запитував він, — коли принижував себе для того, аби ви були звеличені? Адже я даром благовістив вам Божу Євангелію! Від інших церков забрав я, приймаючи плату, щоб вам служити. А коли я прийшов до вас, то терпів нестатки, але нікому не був тягарем, бо мої нестатки поповнили брати, які прибули з Македонії. Я в усьому стримував себе, щоб не бути вам тягарем, — і буду стримувати. Істина Христа є в мені; і цю похвалу не відніме в мене ніхто в країнах Ахаї” (2 Коринтянам 11:7-10).
Павло розповідає, чому поводився так у Коринті. Він робив це, щоб усунути причину для докору з боку тих, “котрі шукають підстави” (2 Коринтянам 11:12). Займаючись виготовленням наметів, він водночас вірно проповідував Євангеліє. Він сам говорить про свою працю: “Адже ознаки апостольства виявилися у вас у всякому терпінні, в ознаках, а також у чудесах і проявах сили”. І додає: “Бо в чому ви поступаєтеся іншим церквам? Хіба тільки в тому, що я не був для вас тягарем? Даруйте мені цю ‘провину’. Оце втретє я готовий прийти до вас, та не буду тягарем, бо шукаю не вашого, а вас... Я ж охоче потрачуся на вас і пожертвую собою за ваші душі” (2 Коринтянам 12:12-15).
Під час тривалого служіння в Ефесі, де три роки проводив активну євангелізацію того регіону, Павло знову зайнявся своїм ремеслом. В Ефесі, як і в Коринті, апостола підбадьорювала присутність Акили й Прискили, котрі супроводжували його під час повернення до Азії, наприкінці другої місіонерської подорожі.
Дехто висловлювався проти ручної праці Павла, заявляючи, що вона несумісна з проповіддю Євангелія. Чому Павло, служитель високого покликання, повинен поєднувати цю фізичну роботу із благовіствуванням Слова? Чи ж працівник не вартий платні? Чому він повинен витрачати на виготовлення наметів час, який, без сумніву, міг би використати з більшою користю?
Однак Павло не вважав цей час втраченим. Працюючи з Акилою, він не поривав зв'язку з Великим Учителем, використовуючи будь-яку нагоду засвідчити про Спасителя й надати допомогу потребуючим. Його розум завжди прагнув духовного знання. Апостол напучував своїх співпрацівників у духовних питаннях, подаючи їм приклад працелюбства й досконалості. Він був спритним, умілим працівником, старанним у ділі, палаючим духом у служінні Господеві (Римлянам 12:11). Займаючись своїм ремеслом, Павло спілкувався з такими людьми, до яких інакше не мав би доступу. Він показав своїм співпрацівникам, що майстерність у ремеслі — це дар Бога, Котрий, наділяючи талантом, посилає і мудрість для правильного його використання. Він навчав, що навіть у щоденній праці необхідно прославляти Бога. Натруджені руки не перешкоджали цьому християнському служителеві звертатися до людських сердець із силою і натхненням.
Часом Павло працював день і ніч, щоб не тільки утримувати себе, але й допомагати співпрацівникам. Він ділився своїм заробітком з Лукою, підтримував Тимофія. Бували часи, коли апостол навіть голодував, аби задовольнити потреби інших. Його життя було вільне від егоїзму. Коли його служіння наближалося до завершення, він, виголошуючи прощальну промову до ефеських пресвітерів у Мілеті, вважав, що має право піднести свої натруджені працею руки і сказати: “Срібла, чи золота, чи одягу я не жадав ні від кого. Самі знаєте, що моїм потребам і тим, що були зі мною, послужили ось ці руки. Я вам увесь час показував, що так працюючи, треба захищати немічних і згадувати слова Господа Ісуса, Який Сам сказав: Блаженніше давати, ніж брати!” (Дії 20:33-35).
Якщо служителі вважають, що їм доводиться переживати труднощі й терпіти нестатки через справу Христа, нехай вони подумки відвідають майстерню, де трудився Павло. Вони не повинні забувати, що, працюючи з парусиною, цей вибраний Божий муж заробляв собі на хліб, на який йому давало право його апостольське служіння.
Праця — благословення, а не прокляття. Дух неробства руйнує благочестя й засмучує Божого Духа. Застійне болото являє собою огидне явище, тоді як чистий рухливий потік несе здоров'я і радість навколишньому середовищу. Павло знав, що люди, котрі нехтують фізичною працею, згодом ослабнуть. Він бажав викласти перед молодими служителями істину про те, що, працюючи власними руками, тренуючи свої м'язи й сухожилля, вони стануть сильними, готовими зносити важку працю й нестатки, які зустрінуться їм на ниві євангельського служіння. Павло також усвідомлював, що його проповідь втратить силу і життєздатність, якщо він не використовуватиме всі свої здібності.
Нероби втрачають дорогоцінний досвід, котрий здобувається у процесі старанного виконання звичайних життєвих обов'язків. Не кілька осіб, а тисячі існують, лише споживаючи даровані їм Божою милістю блага. Вони забувають приносити Господеві жертви подяки за довірені їм багатства. Вони забувають, що, мудро використовуючи даровані їм таланти, мають бути не тільки споживачами, але й виробниками. Якби вони зрозуміли, що Господь бажає бачити їх Своїми помічниками і доручає їм роботу, то не ухилялися б від відповідальності.
Корисність молодих людей, котрі відчувають, що Бог кличе їх проповідувати, багато в чому залежить від налаштованості, з якою вони беруться за виконання цієї справи. Люди, вибрані Богом на служіння, повинні засвідчити про своє високе покликання і робити все можливе, аби стати придатними працівниками. Вони докладатимуть зусиль, аби набути досвіду, котрий допоможе їм у плануванні, організації й виконанні роботи. Усвідомлюючи святість свого покликання, вони з допомогою самодисципліни все більше уподібнюватимуться до свого Вчителя, виявляючи Його доброту, любов, істину. І якщо серйозно ставляться до вдосконалення доручених їм талантів, то Церква з розважливістю повинна допомагати їм.
Не кожен, хто вважає себе покликаним проповідувати, повинен одразу ж отримувати від Церкви постійну фінансову допомогу для себе та своєї сім'ї. Існує небезпека, що декотрі люди, володіючи невеликим життєвим досвідом, можуть зіпсуватися через лестощі й необачні обіцянки; не докладаючи зі свого боку жодних серйозних зусиль, вони сподіватимуться повної фінансової підтримки. Кошти, присвячені для поширення Божої справи, не повинні витрачатися на людей, які вирішують проповідувати, аби тільки отримувати за це платню і задовольняти своє егоїстичне прагнення до легкого життя.
Молоді люди, котрі бажають використовувати свої таланти в справі служіння, можуть засвоїти корисний урок із життя Павла в Солуні, Коринті, Ефесі та інших місцях. Красномовний оратор, муж, вибраний Богом для особливої роботи, він ніколи не ухилявся від праці і не втомлювався жертвувати для улюбленої справи. “Навіть тепер, — писав він до коринтян, — ми голодні та спраглі, голі й биті; ми тиняємося, трудимося, працюючи власними руками. Коли нас ображають, ми благословляємо, коли переслідують — терпимо” (1 Коринтянам 4:11-12).
Один з найбільших учителів серед людей — Павло залюбки виконував як найпочесніші, так і найскромніші обов'язки. У служінні Господеві, коли цього вимагали обставини, він охоче займався своїм ремеслом. Разом з тим, він завжди був готовий відкласти свою світську роботу, щоби протистати ворогам Євангелія або ж використати особливі можливості для навернення душ до Ісуса. Його завзяття і працелюбність є докором бездіяльності і прагненню легкого життя.
Власним прикладом Павло спростував поширену в тогочасній Церкві думку, що Євангеліє може успішно проповідуватися тільки тими, хто повністю звільнений від фізичної праці. Він показав на практиці, що можуть зробити посвячені члени Церкви в тих місцях, де люди незнайомі з євангельськими істинами. Його приклад надихнув багатьох скромних працівників робити все можливе для просування Божої справи і водночас продовжувати трудитися задля хліба щоденного. Акила й Прискила не були покликані віддавати увесь свій час євангельському служінню, однак Бог використав цих скромних працівників, аби відкрити Аполлосові повноту істини. Господь використовує різноманітні знаряддя для досягнення Своєї мети. І якщо одні особливо талановиті люди вибрані Богом, аби присвятити всі свої сили справі викладання та проповіді Євангелія, то багато інших, нерукоположених членів Церкви, також покликані відіграти важливу роль у спасінні душ.