“Пильнуйте себе, — напучував апостол братів, — та всю отару, у якій вас Дух Святий поставив єпископами, щоб пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Своєю кров'ю”. Якби служителі Євангелія постійно пам'ятали, що мають справу з людьми, придбаними кров'ю Христа, вони глибше усвідомлювали б важливість своєї роботи. Вони повинні пильнувати себе і свою отару, власним прикладом підсилюючи свої повчання. Навчаючи людей, як правильно жити, вони не по винні давати приводу лихословити істину. Як представники Христа, вони мають підтримувати честь Його Імені. Своїм посвяченням, чистотою життя, благочестивою мовою служителі повинні довести, що гідні свого високого покликання.
Апостолові були відкриті небезпеки, які підстерігали Ефеську церкву. “Я знаю, — говорить він, — що після мого відходу прийдуть до вас хижі вовки, які не будуть щадити отари. І з-поміж вас самих постануть мужі, що будуть говорити перекручене, аби потягти учнів слідом за собою”. Павло побоювався за церкву, коли, дивлячись у майбутнє, бачив, яких нападок юна зазнає від зовнішніх і внутрішніх ворогів. З урочистою серйозністю він просив своїх братів пильно охороняти довірену їм священну власність. Він поставив їм за приклад власну невтомну працю серед них: “Тому пильнуйте, пам'ятаючи, що я зі слізьми три роки, день і ніч, не переставав навчати кожного з вас”.
“І тепер, — продовжував він, — доручаю вас Богові та Слову Його благодаті, що може збудувати й дати спадщину між усіма освяченими. Срібла, чи золота, чи одягу я не жадав ні від кого”. Деякі ефеські брати були багатими, але Павло ніколи не шукав особистої вигоди. Його вістка полягала не в тому, аби привертати увагу до власних потреб. “Самі знаєте, що моїм потребам і тим, що були зі мною, послужили ось ці руки”.
Багато подорожуючи та ревно працюючи для Христової справи, він не тільки забезпечував себе усім необхідним, але й виділяв кошти для підтримки своїх співпрацівників і допомоги бідним. Це йому вдавалося лише завдяки наполегливості, старанності і найсуворішій економії. Він мав повне право поставити себе за приклад: “Я вам увесь час показував, що так працюючи, треба захищати немічних і згадувати слова Господа Ісуса, Який Сам сказав: Блаженніше давати, ніж брати!”
“Промовивши це, він опустився на коліна та помолився з ними всіма. Великий же був плач усіх! Припадаючи Павлові на шию, вони цілували його, сумуючи найбільше через слова, які сказав, що більше не побачать його обличчя. І вони провели його до корабля”.
Із Мілета мандрівники попливли “до Коса; наступного дня — до Родоса, а звідти — до Патари” на південно-західному узбережжі Малої Азії, де, “знайшовши корабля, що плив до Фінікії... сіли й попливли”. У Тирі, де корабель розвантажувався, вони знайшли кількох учнів і провели з ними сім днів. Святий Дух відкрив цим учням, яка небезпека чекає на Павла в Єрусалимі, і вони переконували його не йти туди. Однак апостол не дозволив, аби страх перед стражданнями чи ув'язненням перешкодив виконати його намір.
Наприкінці тижня, проведеного в Тирі, усі брати зі своїми дружинами й дітьми провели Павла до корабля, і перед тим як він ступив на палубу, вони схилили коліна на березі і помолилися: він за них, а вони за нього.
Тримаючи курс на південь, мандрівники прибули до Кесарії і “завітали до дому євангеліста Филипа, одного з семи, і залишилися в нього”. Тут Павло провів кілька мирних щасливих днів — останніх днів на волі, котрою він користувався протягом довгого часу.
Під час перебування Павла в Кесарії “прийшов з Юдеї якийсь пророк, на ім'я Агав. І коли прибув до нас, — говорить Лука, — то взяв пояс Павла, зв'язав собі руки та ноги і сказав: Так звіщає Святий Дух: Мужа, власника цього пояса, отак зв'яжуть юдеїв Єрусалимі й видадуть у руки язичників”.
“Коли ми це почули, — продовжує Лука, — то благали — і ми, і тутешні, — щоб він не йшов у Єрусалим”. Але Павло не бажав ухилятися від обов'язку. Він був готовий іти за Христом у в'язницю і на смерть. “Що ви робите, плачучи й надриваючи мені серце? — вигукнув вік. — Бо я готовий не тільки бути ув'язненим, але й померти в Єрусалимі за ім'я Господа Ісуса!” Розуміючи, що завдали апостолові болю та не змінили його наміру, брати перестали вмовляти його, сказавши: “Хай буде Господня воля”.
Незабаром час короткого перебування в Кесарії закінчився, і в супроводі кількох братів Павло та його супутники вирушили до Єрусалима; їхні серця були засмучені передчуттям прийдешнього лиха.
Ще ніколи апостол не прямував до Єрусалима з таким важким серцем. Він знав, що знайде там мало друзів і багато ворогів. Він наближався до міста, котре відкинуло і вбило Сина Божого, і тепер над цим містом нависла загроза Божественного гніву. Пам'ятаючи, якою сильною була його власна упередженість проти послідовників Христа, він відчував глибоку жалість до своїх заблудних співвітчизників. І все ж, як мало він міг надіятися, що зможе їм допомогти! Той самий сліпий гнів, який колись палав у його серці, тепер з нечуваною силою запалював серця всього народу проти нього.
Він не міг розраховувати на співчуття і підтримку навіть своїх братів по вірі. Ненавернені юдеї пильно стежили за ним і не забарилися поширити недобрі чутки в Єрусалимі — як в усній, так і письмовій формі — щодо нього та його роботи. Навіть декотрі апостоли і пресвітери повірили цим чуткам, не намагаючись заперечити їх та не виявляючи бажання узгодити свої дії з Павлом.
Але всупереч розчаруванням апостол не впадав у відчай. Він вірив: Голос, Який промовляв до його серця, говоритиме і до сердець його співвітчизників; Господь, Якого любили і Якому служили його брати по вірі, об'єднає їхні серця в євангельській праці.
Розділ 38. Павло — в'язень
(Підставою цього розділу є Дії 21:17-23:35)
“Коли ми прибули в Єрусалим, брати прийняли нас з любов'ю. А наступного дня пішов Павло з нами до Якова; посходилися і всі старші”.
З цієї нагоди Павло та його супутники офіційно передали керівникам Єрусалимської церкви пожертвування, зібрані церквами з язичників на підтримку їхніх бідних братів-євреїв. Збору цих пожертвувань апостол та його співпрацівники віддали багато часу, тривожних роздумів і виснажливої праці. Сума, котра набагато перевершувала сподівання єрусалимських пресвітерів, виявила, на які великі жертви і навіть нестатки були готові віруючі з язичників.
Ці добровільні пожертвування свідчили про відданість язичників Божій справі, організованій у світі, і мали б бути прийняті всіма з подякою. Однак Павлові та його супутникам було ясно, що навіть серед тих, перед ким вони зараз стояли, були люди, неспроможні оцінити духа братської любові, яка спонукала до збору цих дарів.
У перші роки проповіді Євангелія серед язичників декотрі брати-керівники в Єрусалимі трималися колишніх упереджень та старого способу мислення і не співпрацювали щиросердо з Павлом та його помічниками. Прагнучи зберегти кілька безглуздих форм і обрядів, вони випустили з уваги благословення, які могли б отримати вони й улюблена справа, якби вони доклали зусиль для об'єднання усіх ділянок роботи Господньої. Хоч вони й піклувалися про інтереси християнської Церкви, проте не йшли в ногу з Божим Провидінням, у своїй людській мудрості намагаючись накласти на працівників багато непотрібних обмежень. Таким чином там з'явилася група людей, не знайомих з мінливими обставинами та конкретними потребами віруючих у віддалених полях. Однак вони наполягали на своєму праві керувати братами, котрі працювали в цих полях, і вказувати їм ті чи інші методи роботи. Вони вважали, що справа проповіді Євангелія повинна здійснюватися відповідно до їхньої думки.