Апостол показав, що релігія складається не з обрядів та церемоній, не з теорій і символів. Якби це було так, то тілесна людина могла б збагнути її шляхом дослідження, — як пізнається матеріальний світ. Павло навчав, що релігія — це спасенна сила, яку необхідно запроваджувати в життя; принцип, який походить від Бога; це особистий досвід дії Божої відроджуючої сили на душу.
Він пригадав їм, що Мойсей указав Ізраїлеві на Христа як на Пророка, Котрого вони мали слухати; що всі пророки свідчили про Нього як про великий, даний Богом засіб від гріха, як про Невинного, Хто мав понести гріхи винних. Він не засуджував їх за виконання обрядів і церемоній, а показав, що вони, ретельно дотримуючись обрядового служіння, відкидали Того, на Котрого вказували всі прообрази цієї системи.
Павло зазначив, що до свого навернення він знав Христа не з особистого досвіду, а на підставі уявлення, котре він, подібно до інших, сформував щодо характеру й діяльності грядущого Месії. Він відкидав Ісуса з Назарета як самозванця, бо Той не відповідав його поняттям. Але зараз, після навернення, уявлення Павла щодо Христа і Його місії були більш високими й духовними. Апостол стверджував, що не проповідує їм Христа за тілом. Ірод бачив Христа, коли Той жив на землі; первосвященик Анна також бачив Його, Пилат, священики й начальники зустрічалися з Ним; римські воїни споглядали Його. Проте вони не бачили в Ньому прославленого Викупителя. Прийняти Христа вірою, мати про Нього духовне знання — важливіше, ніж особисте знайомство з Ним під час Його перебування на землі. Теперішнє спілкування Павла з Христом було набагато ближчим і тривалішим, аніж звичайне земне спілкування між людьми.
Оскільки Павло свідчив про те, що знав і бачив, називаючи Ісуса з Назарета надією Ізраїлю, щирі шукачі істини були переконані. Принаймні на декотрих слова апостола справили незабутнє враження. Однак інші вперто відмовлялися прийняти ясне свідчення Писань, хоч воно було дане їм людиною, особливим чином просвіченою Святим Духом. Вони не могли спростувати його аргументів, але відмовилися прийняти його умовиводи.
Від часу прибуття Павла до Рима минуло багато місяців, перш ніж з'явилися юдеї з Єрусалима, щоб висунути свої звинувачення проти в'язня. Їхні плани вже не раз руйнувалися, і тепер, коли Павло мав стати перед найвищим трибуналом Римської імперії, вони не бажали ризикувати й наражати себе на чергову поразку. Лисій, Фелікс, Фест і Агрипа заявили, що вважають Павла невинним. Його вороги могли розраховувати на успіх тільки за умови, що їм вдасться з допомогою інтриги схилити імператора на свій бік. Зволікання допомогло б їм досягти мети, оскільки вони мали б час для вдосконалення і виконання своїх планів. Тому вони вичікували, перш ніж особисто висунути свої звинувачення проти апостола.
За Божим Провидінням ця затримка посприяла прогресові Євангелія. Завдяки прихильності в'язничного начальства, Павлові було дозволено жити в зручному будинку, де він міг вільно зустрічатися з друзями і щодня проповідувати істину тим, хто приходив послухати його. Так він працював упродовж двох років, “проповідуючи Боже Царство і з усією відвагою, безборонно навчаючи про Господа Ісуса Христа”.
Апостол також не забував про церкви, засновані ним у багатьох краях. Усвідомлюючи небезпеки, які загрожували наверненим у нову віру, він намагався, наскільки було можливо, задовольнити їхні потреби, надсилаючи їм листи із застереженнями та практичними настановами. Із Рима він послав посвячених служителів працювати не тільки для цих громад, але й на незвіданих полях. Ці працівники як мудрі пастирі розвивали справу, успішно розпочату Павлом, а апостол, обізнаний з умовами існування та небезпеками громад завдяки постійному зв'язку з ними, мав змогу мудро керувати всіма ними.
Таким чином, хоча здавалося, що Павло позбавлений активного служіння, він справляв вплив, ширший і триваліший, ніж якби мав змогу особисто відвідувати церкви, як у минулому. Як в'язень Господа, він викликав більшу любов у своїх братів, а його слова, написані в кайданах за Христа, привертали до себе більшу увагу й пошану, ніж тоді, коли він перебував з ними. Доки Павло не був забраний від них, віруючі не усвідомлювали, який великий тягар він ніс за них. Досі вони здебільшого неохоче брали на себе відповідальність, виправдовуючись тим, що їм бракувало його мудрості, тактовності й невгамовної енергії. Але тепер, змушені у своїй недосвідченості засвоювати ті уроки, котрих уникали, вони цінували його застереження, поради й повчання більше, ніж його особисту працю серед них. А дізнавшись про його мужність і віру під час тривалого ув'язнення, вони були спонукані до більшої вірності й запалу в справі Христа.
Серед Павлових помічників у Римі було багато його колишніх супутників і співпрацівників. Лука, “улюблений лікар”, котрий супроводжував його до Єрусалима, а також під час дворічного ув'язнення в Кесарії та в небезпечній морській подорожі до Рима, продовжував залишатися з ним. Тимофій також служив йому. Тихик, “улюблений брат івірний служитель та співпрацівнику Господі”, повівся шляхетно, не залишивши апостола. Димас і Марк також були поруч. Арістарх і Епафрас були “ув'язнені разом із ним” (Колосянам 4:7-14).
Християнський досвід Марка став значно глибшим порівняно з першими роками його навернення у віру. Ретельніше досліджуючи життя і смерть Христа, він отримав більш чітке уявлення про місію Спасителя та пов'язані з нею працю й боротьбу. Рани на руках і ногах Христа відкрили йому самозречення Господа в Його служінні людям, яке спонукувало Його докладати всіх зусиль для спасіння загиблих та заблудлих, і Марко вирішив іти за Вчителем шляхом самопожертви. Тепер, розділяючи долю ув'язненого Павла, він краще, ніж будь-коли, зрозумів, що здобути Христа — безмежне надбання, а придбати світ і загубити душу, задля викуплення котрої була пролита кров Христа, — безмежна втрата. Перед лицем суворих випробувань і лиха Марко залишався непохитним мудрим улюбленим помічником апостола.
Димас, який спочатку виявляв стійкість, пізніше залишив справу Христа. У зв'язку з цим Павло писав: “Димас, полюбивши нинішній вік, мене покинув” (2 Тимофію 4:10). Димас проміняв усі високі, благородні ідеали на світські вигоди. Яка недалекоглядність! Володіючи тільки земними багатством і почестями, Димас, наскільки б гордо не вважав його своїм, насправді залишався бідним. А Марко, обравши страждання за Христа, володів вічними скарбами і вважався на Небі спадкоємцем Бога і співспадкоємцем Його Сина.
Серед тих, хто завдяки праці Павла в Римі віддав своє серце Богові, був Онисим, раб-язичник, котрий, скривдивши свого господаря Филимона — віруючого християнина в Колосах, утік до Рима. Маючи добре серце, Павло постарався полегшити горе й бідність нещасного втікача, а потім освітив його затьмарений розум світлом істини. Онисим слухав слова життя, визнав свої гріхи і навернувся в християнську віру.
Павло полюбив Онисима як за його побожність і щирість, так і за ніжну турботу про апостола та ревний у євангельській справі. Павло бачив у ньому риси характеру, які могли зробити його корисним помічником у місіонерському служінні; тому порадив Онисимові негайно повернутися до Филимона, попросити в нього прощення і спланувати своє майбутнє. Апостол пообіцяв відшкодувати ту суму грошей, на яку Филимон був пограбований. Маючи намір послати Тихика з листами до різних церков Малої Азії, він послав разом з ним Онисима. Прийти до скривдженого ним пана і здатися йому було суворим випробуванням для цього раба; але він став воістину наверненою людиною, тому не ухилився від виконання свого обов'язку.
Павло послав з Онисимом листа до Филимона. Із властивою йому тактовністю і добротою апостол благав за розкаяного раба та висловив бажання скористатися його послугами і в майбутньому. Лист починався теплим привітанням, зверненням до Филимона — друга і співпрацівника. “Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа. Завжди дякую моєму Богові, пам'ятаючи про тебе в моїх молитвах, почувши про твою любов і віру, яку маєш до Господа Ісуса і до всіх святих, аби спільність твоєї віри була діяльною в пізнанні всього доброго, що є в нас в Ісусі Христі”. Апостол нагадав Филимонові, що всі його добрі наміри й риси характеру — це результат дії Христової благодаті; вона єдина зробила його неподібним до розпусників і грішних. Ця благодать могла перетворити і пропащого злочинця на Божу дитину, корисного працівника для справи Євангелія.