Павло міг би вимагати від Филимона виконання його християнського обов'язку, натомість віддає перевагу умовлянню. “Я, Павло, старець, а тепер ще й в'язень Ісуса Христа, благаю тебе за мого сина, якого я породив у кайданах, за Онисима, який колись тобі був непотрібний, та нині й тобі й мені дуже потрібний”.
Апостол просив Филимона, з огляду на навернення Онисима, прийняти розкаяного раба як його сина, виявляючи до нього таку любов, аби він забажав залишитися зі своїм колишнім господарем “не як раб, але вище від раба, — як улюблений брат”. Павло хотів залишити Онисима при собі, щоб той послужив йому в його кайданах, як це зробив би і сам Филимон. Однак не бажав скористатись його послугами, доки Филимон добровільно не відпустить раба на волю.
Апостол добре знав, з якою суворістю господарі поводилися зі своїми рабами; знав він також, що Филимона сильно обурила поведінка його слуги. Він намагався написати листа в такому дусі, аби збудити в ньому найглибші найніжніші християнські почуття. Навернення Онисима зробило його братом по вірі, і будь-яке покарання цього новонаверненого Павло розцінив би як покарання його самого.
Павло добровільно запропонував узяти на себе борг Онисима, щоб винуватий не зазнав ганьби покарання і міг би знову користуватися втраченими привілеями. “Отже, коли маєш мене за друга, — писав він до Филимона, — прийми його, як мене. Коли ж він у чомусь скривдив тебе або що винен, то зарахуй це мені. Я, Павло, написав своєю рукою: я віддам”.
Яка чудова ілюстрація любові Христа до розкаяного грішника! Слуга, котрий ошукав свого господаря, не мав чим відшкодувати збитки. Грішник, який упродовж багатьох років не служив Богові, не має засобів для погашення свого боргу. Ісус стає між грішником і Богом, говорячи: “Я заплачу борг. Помилуй грішника; Я постраждаю за нього”.
Запропонувавши взяти на себе борг Онисима, Павло нагадав Филимонові, у якому великому боргу той був перед ним. Филимон був зобов'язаний апостолові самим собою, оскільки Бог зробив Павла знаряддям для його навернення. Далі у своєму листі автор щиро й ніжно просить Филимона: як він своєю щедрістю підтримував святих, так нехай підтримає і дух апостола, подарувавши йому цю радість: “Переконаний у твоїй слухняності, я написав тобі, знаючи, що зробиш більше того, що кажу”.
Лист Павла до Филимона показує, який вплив мало Євангеліє на стосунки між господарем і слугою. Рабовласницький лад був формою правління в Римській імперії; і в більшості церков, де працював Павло, були як пани, так і раби. У містах, де раби значно перевищували числом вільне населення, діяли надзвичайно суворі закони, щоб тримати рабів у покорі. Багатий римлянин часто володів сотнями рабів різного звання, різної національності і вартості. Маючи повну владу над душами й тілами цих безпорадних істот, він міг завдати їм різноманітних страждань. Якщо хтось із рабів з метою відплати або самозахисту наважувався піднести руку на власника, уся сім'я правопорушника могла бути по-звірячому знищена. Найменша помилка, нещасний випадок або недбалість часто немилосердно каралися.
Деякі господарі, що відрізнялися більшою гуманністю, були значно поблажливішими до своїх слуг. Проте більшість багатих і знатних, нестримних у похотях, пристрастях і апетитові панів робили своїх рабів нещасними жертвами примх і тиранії. Уся рабовласницька система безнадійно деградувала.
Апостол не ставив собі за мету змінити встановлений суспільний лад. Це перешкодило б успіхові Євангелія. Але він навчав принципів, які завдавали удару по самій основі рабства, і якби їх вдалося втілити в життя, зруйнували б, без сумніву, всю систему. “Де Господній Дух, там свобода”, — писав він (2 Коринтянам 3:17). Навернений раб ставав членом Христового тіла, його мали любити і поводитися з ним як із братом, співспадкоємцем його пана в Божих благословеннях і перевагах Євангелія. З іншого боку, слуги мали виконувати свої обов'язки не “про людське око, як ті підлабузники, але як раби Христа, виконуючи Божу волю щиро” (Ефесянам 6:6).
Християнство міцно єднає пана і раба, царя і підданого, служителя Євангелія і падшого грішника, котрі знайшли у Христі очищення від гріха. Вони обмиті однією Кров'ю, оживотворені одним Духом, вони стали одне в Ісусі Христі.
Розділ 44. Кесарів дім
Євангеліє завжди мало найбільший успіх серед нижчих верств. “Гляньте, брати, на ваше покликання: небагато мудрих тілом, небагато сильних, небагато шляхетних” (1 Коринтянам 1:26). Важко було сподіватися, що Павло, бідний, позбавлений друзів в'язень, зможе привернути увагу заможних знатних римських громадян. Порок поставав перед ними в усьому своєму привабливому блиску, і вони були його добровільними рабами. Та з-поміж виснажених працею нужденних жертв їхнього утиску, з-поміж бідних рабів було багато таких, які з радістю слухали слова Павла, знаходячи у вірі в Христа надію і мир, підбадьорення в труднощах, які випадали на їхню долю.
Та, хоч апостол почав працювати серед бідного простого народу, його вплив досягнув і палацу самого імператора.
На той час Рим був столицею світу. Зарозумілі кесарі диктували закони мало не всім народам землі. Цар і придворні або нічого не знали про покірливого Назарянина, або ж ставилися до Нього з ненавистю і презирством. Проте менше ніж за два роки Євангеліє проклало шлях від скромного житла в'язня до палат імператора. Павло перебував у кайданах як злочинець, але “Боже Слово не ув'язнити!” (2 Тимофію 2:9).
У минулому апостол привселюдно переконливо звіщав віру в Христа, ознаками і чудесами підтверджуючи її Божественний характер. З благородством і твердістю стояв він перед мудрецями Греції; аргументи гордої філософії змушені були замовкнути перед його знанням і красномовністю. З непохитною мужністю виступав він перед царями та правителями, звіщаючи праведність, стриманість і прийдешній суд, так що горді правителі тремтіли, ніби справді бачили страшний Божий день. Тепер в апостола, ув'язненого у своєму помешканні, не було таких можливостей; він міг звіщати істину тільки тим, які відвідували його. Він не отримав, як Мойсей та Аарон, Божественного повеління іти до розпусного царя та в Ім'я великого “Я є” викривати його жорстокість і тиранію. Однак саме в цей час, коли головний поборник Євангелія був позбавлений можливості проповідувати всенародно, Євангеліє отримало велику перемогу, бо члени самого царського дому приєднались до Церкви.
Більш несприятливої для християнства атмосфери, ніж при римському дворі, не було ніде. Нерон, здавалося, знищив у своїй душі останні сліди Божественного і навіть людського, ставши подобою сатани. Його слуги та придворні були здебільшого такими, як він: лютими, зіпсутими, розбещеними. Здавалося, що християнство не могло утвердитися при дворі Нерона.
Однак у цьому випадку, як і в багатьох інших, підтвердилися слова Павла про те, що зброя його боротьби була “сильною завдяки Богові, щоб знищити твердині” (2 Коринтянам 10:4). Навіть у домі Нерона були здобуті трофеї Хреста. Деякі з порочних слуг ще порочнішого царя навернулися і стали Божими синами. Вони були не таємними християнами, а відкритими. Вони не соромилися своєї віри.
Яким же чином християнство проникло й міцно утвердилося там, де навіть доступ для нього здавався неможливим? У Посланні до филип'ян Павло пояснює успіх Євангелія в домі Нерона своїм ув'язненням. Побоюючись, аби не склалася думка, що його страждання загальмували поширення Євангелія, він заявляє: “Хочу, брати, щоб ви знали: те, що зі мною сталося, ще більше пішло на користь Євангелія” (Филип'янам 1:12).
Коли християнські церкви вперше дізналися про те, що Павло мав відвідати Рим, вони очікували блискучої перемоги Євангелія в тому місті. Павло приніс істину багатьом країнам; він звіщав її у великих містах. Хіба міг цей борець за віру не мати успіху в наверненні душ до Христа навіть у столиці світу? Але їхні надії згасли, коли вони довідалися, що Павло прибув до Риму як в'язень. Вони вірили і сподівалися, що Євангеліє, утвердившись у цьому великому центрі, швидко досягне всіх народів і стане домінуючою силою на землі. Яким же великим було їхнє розчарування! Зруйнувалися людські надії, однак не задум Божий.