“Тому я буду постійно, — продовжував апостол, — нагадувати вам про це, хоч ви й знаєте і впевнені в теперішній істині. Бо вважаю за справедливе, доки я ще в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що невдовзі покину свою оселю, як і Господь наш Ісус Христос показав мені. Дбатиму, щоб і після мого відходу ви завжди про це пам'ятали”.
Апостол був достатньо обізнаним, щоб говорити про наміри Бога стосовно людського роду, бо під час земного служіння Христа він багато бачив і чув щодо Божого Царства. “Адже ми сповістили вам про силу та присутність Господа нашого Ісуса Христа, — нагадував він віруючим, — не йдучи за хитрими вигадками, але будучи очевидцями Його величі. Бо Він прийняв честь і славу від Бога Отця, коли до Нього донісся від величної слави такий голос: Це Мій Син, Мій улюблений, Якого Я вподобав! І ми, будучи з Ним на святій горі, чули цей голос, що пролунав з неба”.
Це був переконливий доказ того, що надія віруючих має під собою тверду основу. Проте ще більш переконливим було пророче свідчення, яке зміцнювало віру учнів і ставило її на безпечний якір. “І ми маємо ще, — писав Петро, — непорушне пророче слово. Ви добре робите, зважаючи на нього як на світильник, що світить у темному місці, — доки почне розвиднятися і ранкова зоря засяє у ваших серцях, насамперед знаючи те, що жодне пророцтво в Писанні не постає з власного тлумачення. Бо пророцтво ніколи не було з волі людини, aлe від Бога звіщали мужі, натхнені Святим Духом”.
Звеличуючи “непорушне пророче слово”, як надійне керівництво в час небезпеки, апостол серйозно застерігав Церкву від фальшивих пророцтв “лжевчителів”, які таємно вноситимуть “згубні єресі й відречуться Господа”. Про цих фальшивих учителів, що постануть у Церкві і котрих багато братів вважали істинними, апостол говорить: “Вони — безводні джерела, гнані вітром хмари, імла; їм приготований морок темряви”. “Останнє для них є гірше від першого, — писав він. — Адже краще їм було не пізнавати дороги праведності, ніж пізнавши, відвернутися від переданої їм святої заповіді”.
Дивлячись крізь призму віків аж до кінця часу, Петро, натхненний Святим Духом, змалював стан світу перед Другим приходом Христа. “В останні дні прийдуть з насмішками кепкуни, — писав він, — які живуть за власними пожаданнями і кажуть: Де обітниця Його приходу? Бо відколи впокоїлися батьки, все залишається так, як від початку творення!” Але “коли говоритимуть: Мир і безпека, — тоді раптово прийде на них погибель” (1 Солунянам 5:3). Однак не всі будуть уведені в оману вигадками ворога. Коли наблизиться кінець віку цього, на землі житимуть вірні, здатні розрізняти ознаки часу. У той час як багато позірних віруючих своїми ділами зречуться віри, існуватиме останок, який встоїть до кінця.
Петро зберігав у серці надію на повернення Христа і запевняв Церкву в неминучому виконанні обітниці Спасителя: “І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе” (Івана 14:3). Вірним, випробуваним душам може здаватися, що Пришестя затримується, але апостол запевняв їх: “Не бариться Господь з обітницею, хоч це деякі вважають за зволікання, але є довготерпеливий до нас, не бажаючи, аби хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття. А Господній день прийде, мов злодій уночі, коли небо з гуркотом пройде, а розпечені стихії розплавляться, і земля та діла, що на ній, згорять.
Коли все це таким чином буде знищене, то якими треба бути у святому житті й у побожності вам, що чекаєте й прагнете приходу Божого дня, під час якого небо, охоплене полум'ям, зникне, а розжарені стихії розплавляться? Ми за Його обітницею чекаємо нових небес і нової землі, в яких проживає праведність.
Тому, улюблені, очікуючи цього, постарайтеся, щоб Він знайшов вас в мирі, чистими і незаплямованими. А довготерпіння нашого Господа вважайте за спасіння, як і написав вам з притаманною йому мудрістю наш улюблений брат Павло... Тож ви, любі, заздалегідь знаючи про це, стережіться, щоб не були ви зведені оманою безбожних і не відступили від своєї непохитності, але зростайте в благодаті й пізнанні нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”.
Згідно з Божим Провидінням, Петрові було дозволено закінчити своє служіння в Римі, де за наказом імператора Нерона його ув'язнили приблизно в час другого арешту Павла. Таким чином, двоє апостолів-ветеранів, котрих праця розлучила на багато років, мали востаннє засвідчити про Христа в столиці світу і пролити на її землі свою кров як насіння для великих жнив святих і мучеників.
Відколи Петро був відновлений після свого зречення від Христа, він мужньо зустрічав небезпеку, виявляючи благородство й сміливість у проголошенні вістки про розп'ятого, воскреслого і вознесеного не Небо Спасителя. Перебуваючи у в'язниці, він згадував слова Христа: “Знову й знову запевняю тебе: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів, коли ж постарієш, простягнеш свої руки й інший тебе підпереже та поведе, куди ти не захочеш” (Івана 21:18). Так Ісус відкрив Своєму учневі, якою смертю той помре, і навіть передрік, що його руки будуть простягнуті на хресті.
Петра, як єврея і чужоземця, присудили до бичування та розп'яття. Перед лицем цієї жахливої смерті апостол пригадав свій великий гріх зречення від Ісуса в час Його приниження. Але якщо раніше він не бажав прийняти хрест, то тепер вважав за радість віддати своє життя за Євангеліє. Ось тільки померти так, як його Учитель, він вважав за надто велику честь для себе, бо колись зрікся свого Господа. Петро щиро розкаявся у тому гріху і був прощений Христом. Про це свідчить дане йому високе доручення: пасти овець і ягнят отари. Але він не міг простити собі. Навіть думка про муки останньої жахливої сцени в його житті не могла применшити гіркоту його смутку й розкаяння. І він попросив своїх катів про останню милість: розп'яти його на хресті донизу головою. Прохання було задовільнене. Так помер великий апостол Петро.
Розділ 53. Улюблений Йоан
Йоан відомий серед інших апостолів як “учень, якого любив Ісус” (Івана 21:20). Він, здається, перебував у більшій дружбі із Христом, ніж інші; і отримав багато доказів того, що Спаситель любить його й довіряє йому. Він один із трьох, кому було дозволено споглядати славу Христа на Горі Переображення та Його муки в Гефсиманії; це його опіці наш Господь довірив Свою матір в ті останні години страждання на хресті.
Улюблений учень відповідав на любов Спасителя усією палкістю своїх почуттів. Йоан горнувся до Христа, як виноградна лоза до величної опори. Задля свого Господа він нехтував небезпекою перебування в судилищі та поблизу хреста; отримавши звістку про воскресіння Христа, він поспішив до гробу, випереджаючи у своєму завзятті навіть запального Петра.
Довірлива любов і безкорислива від даність, виявлені в житті й характері Йоана, — це дорогоцінні уроки для християнської Церкви. Йоан від народження не володів таким привабливим характером, який виявився в нього наприкінці життя. Від природи він мав серйозні вади; був не тільки гордим, честолюбним, схильним до самоутвердження, але й імпульсивним, і образливим. Він та його брат були названі “синами громовими”. Гнівливість, жадоба помсти, дух критики — усе це було притаманне улюбленому учневі. Проте за всім цим Божественний Учитель бачив палке, щире, любляче серце. Ісус докоряв його за корисливість, руйнував честолюбні надії, випробовував віру. Але Він явив йому те, до чого прагнула його душа, — красу святості, перетворювальну силу любові.
Вади характеру Йоана стали особливо помітними в кількох ситуаціях під час його особистого спілкування зі Спасителем. Якось Христос послав перед Собою вісників до самарянського селища з проханням до мешканців надати Йому та Його учням притулок на ніч. Але коли Спаситель наблизився до міста, мешканцям здалося, що Він прямує до Єрусалима. Це викликало в самарян заздрість, і замість того щоб запросити Його до себе, вони відмовили в люб'язності, яку виявили б до звичайного подорожнього. Ісус ніколи й нікому не нав'язує Себе, і самаряни втратили благословення, котре було б дароване їм, якби вони прийняли Його.