“Тож покайтеся і наверніться, — благав він, — аби були стерті ваші гріхи, щоб від обличчя Господнього прийшов час відлиги, щоб послав наперед призначеного вам Ісуса Христа...
Ви сини пророків і Завіту, який Бог заповів вашим батькам, кажучи Авраамові: І в нащадкові твоєму благословляться всі народи землі! Воскресивши Слугу Свого, Бог насамперед послав Його вам, і Він благословить вас, щоб відвернувся кожний з вас від свого зла!”
Так учні проповідували про воскресіння Христа. Багато хто з їхніх слухачів чекали цього свідчення і, почувши його, повірили. Вони пригадали слова Христа і приєдналися до тих, хто прийняв Євангеліє. Посіяне Спасителем насіння зійшло і принесло плоди.
У той час як учні ще промовляли до народу, “підійшли до них священики, начальник сторожі храму і саддукеї, обурені тим, що вони навчали народ, проповідуючи воскресіння з мертвих в Ісусі”.
Після воскресіння Христа священики поширювали фальшиві чутки, ніби учні викрали Його тіло в той час, коли римські вартові спали. Тож не дивно, що їм було неприємно чути, як Петро та Йоан проповідують про воскресіння Того, Кого вони вбили. Це особливо стурбувало саддукеїв, оскільки вони зрозуміли, що їхньому так старанно виплеканому вченню загрожує небезпека і вони ризикують втратити свою репутацію.
Кількість новонавернених віруючих швидко зростала, і фарисеї разом із саддукеями дійшли висновку: якщо вони не зупинять нових учителів, їм загрожує ще більша втрата впливу на народ, ніж за життя Ісуса. Тому начальник храму з допомогою саддукеїв заарештував Петра та Йоана і вкинув їх до в'язниці, оскільки того дня вже було пізно допитувати їх.
Вороги учнів не могли не переконатися, що Христос воскрес із мертвих. Докази були надто очевидними, аби сумніватися в них. Та незважаючи на це, вони зробили запеклими свої серця, відмовляючись розкаятися в жахливому вчинку: вбивстві Ісуса. Юдейські начальники отримали чимало доказів того, що у своїх словах і вчинках апостоли керувалися Божественним натхненням, однак уперто протидіяли істині. Прихід Христа був не таким, якого вони сподівалися; і хоч часом ці люди переконувалися, що Він — Син Божий, вони заглушили в собі ці почуття і розп'яли Його. Бог у Своїй милості посилав їм нові докази, даючи ще одну можливість навернутися до Нього. Він послав учнів сказати їм, що вони вбили Князя Життя, однак у цьому жахливому звинуваченні можна було почути ще один заклик до каяття. Проте почуваючись безпечно у власній праведності, юдейські вчителі відмовилися визнати, що люди, котрі звинувачують їх у розп'ятті Христа, промовляють під впливом Святого Духа.
Кожна протидія священиків, які обрали для себе шлях опору Христові, робила їх дедалі запеклішими й упертішими. Це не означає, що вони не могли покоритися Богові, —могли, але не захотіли. Вони були позбавлені спасіння не тому, що були винні і заслуговували смерті, не через те, що стратили Сина Божого; це сталося тому, що вони стали на шлях свідомої ворожнечі з Богом. Релігійні вожді вперто відкидали світло й заглушали в собі викриваючий голос Святого Духа. У них діяв той самий дух, що і в синах непокори, спонукаючи їх до жорстокого поводження з людьми, через яких діяв Бог. Їхня злоба посилювалась у міру того, як вони противилися Богові і тій вістці, яку Він доручив звіщати Своїм слугам. Відмовляючись каятися, начальники юдейського народу щодня поновлювали свій бунт, готуючись пожинати посіяне ними.
Божий гнів виголошується над нерозкаяними грішниками не через їхні гріхи, а через те, що вони відмовилися каятися, продовжують вперто чинити опір, повторюючи гріхи минулого та нехтуючи даним світлом. Якби юдейські начальники покорилися викривальній силі Святого Духа, вони були б прощені; однак ці люди твердо вирішили не робити цього. Кожний грішник, уперто противлячись істині, доходить до такого стану, коли Святий Дух уже не може вплинути на нього.
Наступного дня після зцілення каліки Анна і Кайяфа разом з іншими священнослужителями храму зібралися на суд; до них привели в'язнів. Саме в цій залі, у присутності декотрих із цих людей, Петро ганебно зрікся свого Господа. Тепер, коли звершувався суд над ним особисто, він чітко пригадав усе. Зараз він мав можливість спокутувати своє боягузтво.
Люди, котрі пам'ятали, як поводився Петро під час судунад своїм Учителем, тішили себе думкою, що його тепер вдасться залякати ув'язненням і смертю. Але Петро, котрий зрікся Христа в найважчу для Нього годину, був запальним і самовпевненим, разюче відрізнявся від Петра, що був приведений у синедріон для допиту. Після свого падіння він навернувся. Він був уже не гордою, хвалькуватою людиною, а скромною, більше не покладався на власні сили. Він був сповнений Святим Духом і з Його допомогою сподівався змити пляму свого відступництва та прославити ім'я, яке колись зрадив.
Досі священики уникали розмов про розп'яття і воскресіння Ісуса. Проте зараз, аби досягти своєї мети, вони змушені були запитати в обвинувачуваних, яким чином відбулося зцілення немічного. “Якою силою чи яким ім'ям ви це зробили?” — запитали вони.
Зі святою відвагою, у силі Духа Петро сміливо відповів: “Хай буде всім вам і всьому народові ізраїльському відомо: ім'ям Ісуса Христа Назарянина, Якого ви розіп'яли. Його Бог воскресив із мертвих; це Він зцілив того, що стоїть перед вами. Він є камінь, знехтуваний вами, будівничими, — камінь, що став наріжним. І в нікому іншому немає спасіння, бо під небом нема іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися!”
Такий сміливий захист збентежив юдейських старійшин. Вони сподівалися, що учні, ставши перед синедріоном, відчуватимуть страх і розгубленість. Однак ці свідки промовляли так, як колись Христос, — із такими ж силою й переконливістю, що примусили своїх противників замовкнути. У голосі Петра не було й натяку на страх, коли він проголосив, що Христос — це “камінь, знехтуваний вами, будівничими, — камінь, що став наріжним”.
Петро використав тут образ, добре відомий священикам. Пророки говорили про відкинутий камінь, і Сам Христос, звергаючись одного разу до священиків і старійшин, сказав: “Хіба ви не читали ніколи в Писаннях: Камінь, який будівничі відкинули як непридатний, саме він став наріжним. Від Господа це сталося, і це дивовижне в очах наших. Тому й кажу вам, що буде забране від вас Царство Боже і дане народові, який приноситиме його плоди. І хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того розчавить” (Матвія 21:42-44).
Священики, почувши сміливі слова апостолів, “дивувалися, бо знали їх, що були з Ісусом”.
Про учнів, які були свідками переображення Христа, сказано, що після цієї чудової події вони “нікого не побачили, крім одного Ісуса” (Матвія 17:8). Один лише Ісус, — у цих словах міститься таємниця життя й сили, котрими була позначена історія Ранньої Церкви. Уперше почувши слова Христа, учні відчули потребу в Ньому. Вони шукали Його і, знайшовши, пішли слідом за Ним. Вони були з Ним у храмі, за столом, на схилі гори, на полі. Вони були учнями великого Учителя, щоденно перебуваючи з Ним і засвоюючи від Нього уроки вічної Правди.
Після вознесіння Спасителя їх не полишало відчуття Божественної присутності, сповненої любові й світла. Він особисто перебував з ними. Ісус-Спаситель, Котрий ходив, розмовляв і молився з ними, Котрий наповнював їхні серця надією та розрадою, вознісся на Небо, промовляючи до них вістку миру. Коли Його прийняла колісниця ангелів, до них долинули Його слова: “І ось, Я з вами по всі дні аж до кінця віку!” (Матвія 28:20). Він вознісся на Небо в людській подобі. Вони знали, що Він перебуває перед Божим престолом, залишаючись їхнім Другом і Спасителем; що Він продовжує турбуватися про них, оскільки назавжди поєднав Себе зі страждаючим людством. Вони знали, що Він посилається перед Богом на заслуги Своєї крові, показуючи рани на руках і ногах, які нагадують про ціну викуплення людства. Думка про це зміцнювала їх, допомагаючи зносити ганьбу, якої вони зазнавали в Його Ім'я. Тепер вони були навіть ближче до Нього, ніж коли Він перебував з ними особисто. Світло, любов і сила Христа, Котрий жив у них, виливалися на оточуючих, так що люди, дивлячись на них, дивувалися.
Христос скріпив Своєю печаткою слова Петра, сказані ним на Його захист. Поряд з апостолом, як незаперечне свідчення, стояв зцілений чудом чоловік. Зовнішній вигляд цього чоловіка, котрий кілька годин тому був безпорадним калікою, а тепер перебував у розквіті здоров'я і сил, робив свідчення Петра особливо вагомим. Священики й начальники змовкли. Вони не могли спростувати слів Петра, однак були сповнені рішучості перешкодити поширенню вчення, проголошуваного учнями.