Я з подивом дивився на голову адміністративного комітету і слухав його теплі слова. Дам Ксунг був мудрим управителем свого району, повним благородного запалу, далеким од будь-якого фанатизму. Його родина зазнала багато горя від Део Ван Лана, який ув’язнив його брата, вітчима, а дружину відібрав, щоб віддати комусь з своїх офіцерів. Незважаючи на це, Ксунг говорив про жорстокість Део без піни на губах.
Цього ранку Ксунг рано попрощався з нами: в місті відбувався триденний з’їзд членів В’єтнамського народного фронту, який об’єднував усі громадські організації. Це була благородна кузня, де виковувалося дружне життя. На цих зборах однакову вагу мали голоси і гірських мисливців дао чи мео, і таї з долини річки Лаї.
ТАНЦІВНИЦІ В БАН МО
Долиною у верхів’ї річки Лаї ми їхали до села Бан Мо, за вісім кілометрів од Лаї Чау. Дорога вела вздовж річки, й ми частенько бачили на ній водяні млини, крупорушки і — найчастіше — засіки з вершами на рибу.
— Бідолашні риби! — зітхнув я. — Стільки тут на них чатують, певно вже й останню повитягали…
Член адміністративного комітету Ту, який супроводжував нас, запевнив, що вершів тут багато, але риби ще більше.
— Риби розмножується сила, — відповів Ту. — В наших річках поживи для неї безліч. Тому риба, не перебільшуючи, росте, як свині у мео.
Він помітив по виразу мого обличчя, що я не певен цього, і додав:
— Кожна родина, яка має тут верші, виловлює стійки риби, що можна прохарчуватися день-два щотижня протягом цілого року.
Річка Нам Лаї була невелика, завширшки понад десять метрів і порівняно мілка, а засік виднілося незліченна кількість: отже, її «врожайність» здавалася ще більш незвичайною.
Згадалося, скільки риби я побачив кілька днів тому в Нам На, коли випадково глянув у річку: там просто кишіло. Пізніше, в Камбоджі, я пересвідчився, що в річках і справді надзвичайно багато риби. Мабуть, в Індокитаї винятково сприятливі умови для такої плодючості риби: тут було як у казці з скатертиною-самобранкою.
У долині Нам Лаї, завширшки приблизно в півкілометра, простяглися рисові поля, і чим ближче ми під’їжджали до Бан Мо, тим більше людей працювало в полі. Це були переважно чоловіки, що трохи мене здивувало, бо скрізь на полях ми завжди бачили жінок. Я запитав Ту, і він пояснив, що жінки лишилися в селі, щоб прийняти нас як належить. А взагалі жінки в Бан Мо працьовитіші, ніж в інших місцях.
— Це таке зразкове село? — кивнув я головою.
— Зразкове, — відповів не вагаючись Ту і показав нам кількох таї, які пересаджували молоду рисову розсаду. — Те, що ви бачите, є нашою великою перемогою!
Я не розумів, про що йдеться, і тільки пізніше у селі мені пояснили тріумф прогресу: село, пориваючи з віковічною традицією, вирішило два рази на рік сіяти рис і двічі збирати врожай.
— З Бан Мо Део Ван Лан набирав танцівниць до свого балету, — розповідав нам Ту.
— Ті самі танцюватимуть і сьогодні? — з цікавістю спитав я.
— Е, де там! То нова молодь, післявоєнна.
До Бан Мо, де налічувалося хат п’ятдесят, ми в’їхали у піднесеному настрої. Жителі села, святково вдягнені, чекали нас на головному шляху або біля своїх хат. Жінки були вбрані у чорні шовкові пальта, що сягали кісточок, а на шиї висіли оздоби — срібні нитки і пряжки. На грудях у кожної біліли дві вузькі, короткі смужки, пришиті вертикально. Літні жінки були здебільшого худорляві, вилицюватими обличчями і одягом схожі на китаянок.
Молодиці й дівчата були менш схожі на китаянок. Вони, як завжди під час урочистих свят таї, вбралися в білі вузенькі ліфи з срібними пряжками і чорні довгі спідниці. Молодь не примусила довго чекати і, як тільки ми вийшли з газика, почала танцювати.
Це були звичайні традиційні танці таї: танці кошичків, віял, капелюшків, дзвіночків. Дванадцять дівчат під акомпанемент мандоліни виконували плавні рухи плечима, тримаючи в руках якусь річ, символ даного танцю. Всі вони ритмічно вигинали тіло й, наче звиваючись, рухалися то сюди, то туди, а часом, м’яко присідаючи, майже ставали навколішки. Можливо, в цих фігурах танцю вони відображали якісь процеси своєї щоденної праці, але це важко було розпізнати. Їхні танці не були для мене новиною, бо такі ж я бачив у Туан Гіао при світлі багаття і чув ті самі привітні співи.
Але тут я був надзвичайно вражений. Мене захопив, розчулив цей танець. Там, у Туан Гіао, дівчата рухалися тільки для того, щоб рухатися. Ці, наче справжні маленькі артистки, захоплювали своєю нечуваною граціозністю й ніжністю. Вони причаровували. Я пригадав здавна поширене у цих краях повір’я, ніби танцівниці божественного походження, спеціально створені Індрою, богом стародавніх індусів.
У танці дівчат начебто й не було спільних рухів, скоріше це було якесь безладдя рухів. Кожна з дванадцяти по черзі, на свій кшталт, виконувала певні сцени, але здавалося, що вона робила це надзвичайно досконало, тільки їй одній властивими рухами. І разом з тим рухи всіх танцівниць зливалися в одну фантастичну гармонію. Чудове видовище! Це був найвищий ступінь, на який міг піднестися народний ансамбль, справді аматорський. Це пояснювалося споконвічною традицією й виразною іскоркою хисту кожної танцівниці.
Після перших, уже цілком зрілих танцівниць, яким було по вісімнадцять років, виступило друге коло також з дванадцяти дівчаток, віком від одинадцяти до тринадцяти років. І ці, молодші, — теж непогано танцювали, зважаючи на їхній вік.
Я був зворушений і, не приховуючи цього, вголос висловив своє захоплення. Мої щирі похвали викликали серед жителів села велику радість і створили в усіх добрий настрій. Ту пояснив, що в Бан Мо здавна народжувалися найкращі танцівниці, і тут краще, ніж деінде, збереглися стародавні танці. А нова влада всіляко підтримує й оновлює культурну спадщину народу.
— Все, що ви мені досі показували, то лише частина давніх чудових танців. А де, власне, найкрасивіший і найприємніший танець? Куди ви його поділи? — ущипливо запитав я.
— Який танець?
— Адже донедавна всі виступи танцівниць починалися танцем пляшок і келехів, які дівчата тримали на голові. Танцівниці кокетливим співом вітали гостя, а потім щедро частували його горілкою з цих пляшок. Чи було таке?
— Було! — визнав Ту з невиразною гримасою людини, яку спіймали на гарячому.
— І тільки після цього першого сердечного танцю вітання, — вів далі я, — починалися інші: капелюшків, віял, дзвіночків тощо…
— Невже ви, товаришу, були тут перед війною? — спитав Ту здивовано.
— Ні! Я тут уперше.
— Тоді звідки ви знаєте про це?
— Знаю з французьких книжок, авторів яких ви пригощали, мабуть, саме так! — випалив я і обернув усе на жарт, щоб не збивати з пантелику моїх друзів. — А тепер скажіть мені серйозно, чи й справді танець пляшок уже не існує?
Запала мовчанка.
— Можливо, тут уже кинули пити горілку, — відгукнувся Тунг, але не можна було зрозуміти, чи він говорить це серйозно, — і тому танець пляшок зник…
— Ні, — заперечив Ту. — Танець пляшок існує й тепер, і танцівниці могли б похвалитися своїм умінням, тільки…
— Тільки що? — спитав я, зацікавлений.
— Жителі Бан Мо не хотіли показувати гостеві, що в них і досі є таке пияцьке вітання…
— Що запаху горілки вони уникають, як дідька лисого, і вже взагалі не п’ють? — узагальнив я.
— Щось подібне до цього, — визнав Ту, комічно закопиливши губи. — В усякому разі, вони вирішили вітати дорогого гостя інакше, сучасніше, гідніше.
Я засміявся, і всі навколо теж посміхнулися.
Під час перерви, коли танцівниці і їхні приятельки розсипалися по дорогах села, як білі квіти, нас запросили на чай до Кьєна — поважної персони на селі. Господар мав невелику хату. Нас частували на просторій веранді. Ми сиділи на низеньких стільчиках з м’якого очерету, не вищих ніж дві долоні. На відповідно низькому столику стояли атрибути гостинності: гігантський термос з чаєм, кошички з апельсинами, безліч різних чашок і подарунки для мене — маленька дитяча пірога, барвистий кошичок і зшитий із шмаття м’яч для гри, що називалася кон.