Так чому ж вона погодилася піти з ним ловити рибу і показати місце, де клюють линці?
VIII
Таня любила зірки — і ранкові, і вечірні, і великі літні зірки, що низько горять у небі, і осінні, коли вони високо і їх дуже багато. Добре тоді йти під зірками через тихе місто до річки і побачити, що й у річці повно цих самих зірок, ніби вони наскрізь просвердлюють темну і тиху воду, Потім сісти на березі, на глині, прилаштувати вудочки і ждати, поки клюне риба, і знати, що жодної хвилини, відпущеної на ловлю, не втрачено марно. А світанку ще й досі нема, і сонце ще не скоро протягне туман над річкою. Спочатку клубочитимуться в тумані дерева, і тільки після того запарує вода. Тим часом можна думати про що завгодно: про те, що робить тепер під кущем бурундук, і чи сплять коли-небудь мурашки, і чи буває їм холодно над ранок.
Дуже добре бувало наприкінці ночі.
Але сьогодні, коли Таня прокинулася, зірок уже було мало: одні зовсім згасли, інші тільки блідо світилися на краю обрію.
«Навряд чи добре сьогодні буде, — подумала Таня, — адже Коля також збирався з нами».
І одразу вона почула стук. Це у віконце двічі постукав Філько.
Таня в темряві наділа сукню, накинула на плечі теплу хустку і, розчинивши навстіж вікно, швидко виплигнула у двір.
Філько стояв перед нею. Очі його в блідому сутінку мали дивний колір, блищали збуджено, а вудочки лежали на плечі.
— Ти чого це так пізно? — спитала Таня. — Не накопав черв'яків ввечері?
— А ти спробуй у місті їх накопати! — хрипко відповів Філько. — Ще не пізно, прийдемо саме вчасно.
— Так, це правда, — сказала Таня, — з черв'яками у нас погано. Мою вудочку взяв?
— Узяв.
— Ну що ж, ходімо? Чого ждати!
— А Коля? — здивувався Філько.
— А й справді, Коля! — І Таня навіть трохи поморщилася, наче зовсім забула про Колю, наче не згадала про нього в ту саму хвилину, коли прокинулась і глянула у вікно на зірки. — Ми почекаємо його на набережній у провулку, — сказала вона і тихо свиснула своєму старому собаці.
Той навіть не поворухнувся під сінцями. Тільки глянув на Таню, немов хотів їй сказати: «Досить! Хіба я мало влітку ходив на річку з тобою по рибу, взимку на ковзанку і хіба не я так часто носив у зубах твої сталеві коєзани! А тепер досить. Ти тільки подумай, ну куди я піду так рано!»
І Таня добре його зрозуміла:
— Гаразд, — сказала вона, — лежи.
«Але, можливо, кицька піде?»
Таня покликала:
— Козак!
Кицька підвелась і пішла з усіма своїми котенятами.
— Навіщо вона тобі? — спитав Філько.
— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала Таня. — Вона знає не гірше за нас, чого ми йдемо на річку.
І вони пішли, дедалі більше заглиблюючись у ранок, мов у чарівний ліс, що зненацька виростав перед ними. Кожне деревце у гаю здавався клубом диму, Кожний димок, що курився з димарів, перетворювався на химерний кущ.
На розі біля спуску вони почекали Колю.
Він довго не йшов, і Філько почав дути собі на руки: холодно було вночі добувати черв'яків — копатися в застиглій землі.
А Таня зловтішно мовчала. Її змерзла маленька постать з непокритою головою, тонким волоссям, що від вологи покрутилося в кільця, неначе промовляла: «Ось подивіться, який він, цей Коля».
Нарешті вони побачили його. Коля виходив з провулка. Він анітрохи не квапився. Підійшов, стукаючи ногами, і зняв з плеча вудочку.
Пробачте, будь ласка, — сказав він, — я запізнився. Вчора мене запросила до себе Женя. Вона показувала мені різних риб. Тільки вони в акваріумі. А є гарні рибки. Одна зовсім золота, з довгим чорним хвостом, схожим на сукню. Я задивився на неї… Пробачте мені, будь ласка.
Таня розгнівано затремтіла.
«Пробачте, будь ласка!» — повторила вона кілька разів. — Яка чемність! Ти краще б нас не затримував. Ми через тебе проґавили час, коли клює риба.
Коля змовчав.
— Ми ще не проґавили час, коли клює риба. Це нагорі видно, а на воді ще важко роздивитися поплавець. Чого ж ти сердишся? — сказав Філько, досвідченіший, ніж вони.
— Я тому серджусь, що не люблю надто ввічливих, — відповіла Таня. — Мені завжди здається, що вони хочуть мене одурити.
— А я, наприклад, — звернувся Коля до Філька, — не люблю ніяких котів: ні тих, які ходять ловити рибу, ні тих, які нікуди не ходять. Проте я з цього не роблю ніякого висновку.
І Філько, в якого серце не терпіло сварок, подивився засмучено на обох.
— Чому ви завжди сваритесь — і тут, і в класі? А я вам ось що скажу: перед полюванням сваритися — так краще лишитися вдома. Так калее мій батько. А він знає, що каже.