— Я зустріла Гекату, — зрештою вимовила Хейзел.
Вона пам’ятала слова Ніко: «Їхня хоробрість уже на межі». Тож промовчала про деякі подробиці та розповіла тільки про прихований північний перевал і описаний Гекатою обхідний шлях, що міг привести їх до Епіру.
Коли вона закінчила, Ніко взяв її за руку. Його очі переповнювало занепокоєння.
— Хейзел, ти зустріла Гекату на роздоріжжі. Це... це те, що більшість напівбогів не переживають. А ті, хто переживає, назавжди змінюється. Ти певна, що з тобою...
— Усе гаразд, — наполягла вона.
Але розуміла, що це не так. Вона пригадала, скільки сміливості та люті вклала у свої слова, запевняючи богиню, що знайде власний шлях і впорається з усім. Тепер ці хвастощі здавались їй до сміху безглуздими. Відвага залишила її.
— А що коли Геката нас обманює? — запитав Лео. — Цей перевал може бути пасткою.
Хейзел похитала головою.
— Якби це була пастка, гадаю, Геката доклала б зусиль, аби північний шлях здавався спокусливим. Повірте, вона не робила цього.
Лео дістав з пояса калькулятор і заклацав по кнопках.
— Це... приблизно триста додаткових миль на шляху до Венеції. Потім нам доведеться вертатися Адріатичним морем. Що ти там казала про карликових болонок?
— Карликів у Болоньї, — виправила Хейзел. — Гадаю, Болонья — це місто. Але навіщо нам шукати там карликів... гадки не маю. Якийсь скарб, що допоможе нам у поході.
— Га, — промовив Лео. — Тобто я завжди радий скарбам, але...
— Кращого вибору у нас немає. — Ніко допоміг Хейзел підвестись. — Ми повинні надолужити втрачений час і рухатись якомога швидше. Від цього залежать життя Персі та Аннабет.
— Швидше? — Лео ошкірився. — Це я можу.
Він поквапився до консолі й почав смикати важелі.
Ніко взяв Хейзел за руку і відвів її за межі чутності.
— Що ще сказала Геката? Щось про...
— Не можу, — обірвала його Хейзел.
Образи, що знову зринули в голові, тиснули на неї з дедалі більшою силою: безпорадні Персі та Аннабет біля підніжжя чорних металевих дверей, загрозлива темна постать велетня і сама Хейзел — скована путами зі світла і нездатна їм допомогти.
«Ти повинна перемогти відьму, — сказала Геката. — Тільки ти здатна її здолати. Якщо не впораєшся...»
«Кінець, — подумала Хейзел. — Усі брами зачиняться. Уся надія згасне».
Ніко попередив її. Він спілкувався з мертвими — чув, як вони перешіптувалися про його з Хейзел майбутнє. Двоє дітей Підземного царства ввійдуть у Дім Аїда. Вони зіткнуться з неймовірним супротивником. І тільки один дістанеться Брами Смерті.
Хейзел не могла подивитись братові в очі.
— Розповім потім, — борючись із тремтінням у голосі, пообіцяла вона. — Зараз нам слід відпочити, поки можна. Увечері ми перетнемо Апенніни.
V Aннабет
Дев’ять днів.
Падаючи, Аннабет подумала про Гесіода, давньогрецького поета, який припустив, що знадобиться дев’ять днів на те, аби долетіти з поверхні землі до Тартару.
Вона сподівалась, що він помилявся. Скільки вже вони з Персі летять? Кілька годин? День? Здавалось, цілу вічність. Вони тримались за руки відтоді, коли впали в розколину. За деякий час Персі пригорнув її до себе, і тепер вони в обіймах одне одного мчали крізь цілковиту темряву.
У вухах свистів вітер. Повітря ставало гарячим та вогким, наче вони занурювались у горлянку величезного дракона. Нещодавно зламана щиколотка пульсувала. Аннабет не могла напевне сказати, чи обвита вона досі павутинням.
Арахна, трикляте чудовисько! Попри ув’язнення у власній павутині, удар автівкою по голові й падіння в Тартар, павучисі таки вдалося помститись. Якимсь чином Аннабет заплуталась ногою у павутині. Ткачиха затягнула у прірву її разом із Персі.
Аннабет не хотілося вірити, що Арахна досі жива і чекає на неї десь унизу, у пітьмі. Їй зовсім не кортіло знову зустріти це чудовисько, коли вони дістануться дна. З іншого боку, якщо дно таки існувало, Аннабет і Персі розчавить під час зіткнення, тож велетенські павуки були найменшим з їхніх клопотів.
Вона міцніше стиснула Персі в обіймах і намагалася придушити схлипування. Вона завжди знала, що її життя буде не з легких. Більшість напівбогів помирали від жахливих чудовиськ. Так було заведено ще з античних часів. Трагедію вигадали греки. Вони знали, що великі герої не отримують щасливих кінців.
І все ж, це було несправедливо! Вона стільки всього витримала заради статуї Афіни. І тільки-но вона досягнула мети і возз’єдналася з Персі, тільки-но справи наче почали потроху поліпшуватися, як їх затягнуло у прірву.