— Дитя Афродіти, — докорила вона. — Ти ніщо.
Фестус знову заскрипів. Пайпер могла присягнутись, що він намагається її підбадьорити.
Раптом у її грудях почало теплішати — не від злості чи страху, а від любові до дракона; і Джейсона, який розраховував на неї; і друзів, зачинених унизу; і Лео, який зник та потребував її допомоги.
Можливо, любов не була гідним суперником для криги... Але завдяки їй Пайпер пробудила металевого дракона. Смертні постійно здійснювали неймовірні подвиги заради кохання. Матері піднімали автівки, аби урятувати своїх дітей. А Пайпер не просто смертна. Вона напівбог. Герой.
Крига на кинджалі розтанула. Її рука задимилась у Хіониній хватці.
— Досі недооцінюєш мене, — промовила Пайпер. — Тобі справді варто над цим попрацювати.
Хіонина самовдоволена посмішка згасла, коли Пайпер проштовхнула кинджал уперед.
Клинок торкнувся грудей Хіони — і богиня вибухнула мініатюрною хуртовиною. Пайпер впала на палубу, ледве притомна від холоду. Вона почула Фестусове клацання і дзижчання, дзвін знову ввімкнутої аварійної тривоги.
Бомба.
Пайпер насилу підвелась. Сфера була за десять футів від неї, шипіла і крутилась від ворушіння вітрів усередині.
Пайпер пірнула до неї.
Її пальці зімкнулись навколо бомби саме тієї миті, коли крига тріснула і вітри вирвались назовні.
XLV Персі
Персі сумував за болотом.
Він ніколи б не подумав, що сумуватиме за сном у шкіряному ліжку велетня в хатині з драгонових кісток, але зараз це здавалось Елізіумом.
Вони з Аннабет та Бобом брели крізь темряву, оточені холодним і важким повітрям, ступаючи то по гострому камінню, то по брудних калюжах. Місцину наче спеціально проектували таким чином, щоб Персі ані на мить не міг розслабитись. Навіть відстань у десять футів виснажувала.
Персі вийшов з велетневої хатини сповнений сил, зі свіжою головою та животом, набитим в’яленою драгонятиною з торби. Тепер ноги боліли. Кожний м’яз нив. Хлопець накинув зверх своєї рваної футболки саморобну туніку з драгонячої шкіри, але це зовсім не рятувало від холоду.
Його очі дивились тільки на землю попереду. Окрім цього та Аннабет, яка йшла збоку, нічого більше не існувало.
Щоразу, коли йому хотілось здатися, гепнутися на землю й померти (що траплялося приблизно кожні десять хвилин), він наближався до дівчини і брав її руку, просто щоб пам’ятати, що у світі існує тепло.
Після розмови Аннабет з Дамасеном Персі хвилювався через неї. Аннабет нелегко було ввігнати у відчай, але поки вони йшли, вона витирала сльози з очей, намагаючись приховати їх від нього. Він знав, що вона ненавидить, коли її плани не спрацьовують. Вона була переконана, що їм необхідна допомога Дамасена, але велетень їм відмовив.
Частково Персі відчував полегшення. Йому було достатньо хвилювань щодо того, чи залишиться Боб на їхньому боці, коли вони дістануться до Брами Смерті. Він не певен був, що хоче, аби велетень прикривав його спину, нехай той і готував відмінне тушковане м’ясо.
Цікаво, що сталось після того, як вони залишили Дамасенову хатину? Він уже кілька годин не чув переслідувачів, але відчував їхню ненависть... особливо Поліботову. Велетень був десь там, позаду, переслідував їх, гнав далі й далі в глибини Тартару.
Персі намагався думати про хороше, аби підтримувати свій настрій — озеро у Таборі Напівкровок, їхній з Аннабет поцілунок під водою. Він намагався уявити їх разом у Новому Римі, як вони гуляють пагорбами, тримаючись за руки. Але обидва табори здавались не більше ніж вигадкою. Зараз для нього існував тільки Тартар. Таким був справжній світ — смерть, темрява, холод, біль. Решта було лише уявою Персі.
Він затремтів. Ні. Це говорить прірва, намагається позбавити його рішучості. Як Ніко зміг стільки протриматись тут і не збожеволіти? У хлопчини було значно більше сили, ніж Персі вважав. Що далі вони просувались, то важче ставало залишатись зосередженим.
— Це місце гірше за Кокіт, — пробурмотів він.
— Так, — весело відізвався Боб. — Значно гірше! Це означає, що ми близько.
«Близько до чого?» — подумав Персі, але забракло сили запитати. Він помітив, що Малий Боб знову сховався в одязі Боба. Це переконувало Персі, що кошеня було найкмітливішим у їхній групі.
Аннабет стиснула його долоню. У світлі бронзового меча її обличчя було прекрасним.
— Ми разом, — нагадала вона. — Ми впораємось.
Він так переймався за те, як поліпшити їй настрій, а вона сама підбадьорює його.
— Так, — погодився він. — Раз плюнути.