— Але наступного разу, — промовила вона, — я хочу піти на побачення у якесь інше місце.
— У Парижі було мило, — пригадав він.
Вона силувано усміхнулась. Кілька місяців до того, як Персі втратив пам’ять, вони одного разу вечеряли в Парижі — подарунок Гермеса. Здавалось, це було зовсім в іншому житті.
— Я погоджусь і на Новий Рим, — запропонувала вона. — Якщо ти будеш там зі мною.
Чорт забирай, яка ж вона неймовірна! На якусь мить Персі навіть пригадав, як це, почуватись щасливим. У нього була найкраща дівчина. І на них чекало чудове майбутнє разом.
Аж раптом з масивним подувом вітру, наче то був передсмертний подих бога, темрява розсіялась. Попереду була прогалина — безплідне поле з пилу та каміння. Посередині, приблизно за двадцять ярдів від них, стояла моторошна жіноча постать. Її одяг був рваним, кінцівки — хирлявими, а шкіра зморшкуватою та зеленою. Схиливши голову, вона тихо схлипувала. Цей звук ущент розбив усі сподівання Персі.
Він несподівано усвідомив, що життя позбавлене сенсу. Усі його труднощі були марними. Ця жінка плакала так, наче скорбує за цілим світом.
— Прийшли, — повідомив Боб. — Ахліс допоможе.
XLVI Персі
Якщо в розумінні Боба цей ходячий труп був допомогою, то Персі не дуже кортіло, щоб йому допомагали.
Однак Боб просувався вперед. Персі був змушений піти слідом. Ну, принаймні це місце було не таким темним — не те щоб світлим, а швидше — з рідким білим туманом.
— Ахліс! — покликав Боб.
Істота підняла голову. Живіт Персі заволав: «Рятуйте!»
Її тіло було зовсім змарнілим. Вона походила на жертву голодомору — кінцівки, наче палиці, розпухлі коліна та опуклі лікті, лахміття замість одягу, зламані нігті на руках і ногах. Пил затвердів на її шкірі та зібрався в купки на плечах, ніби жінка стояла на дні піскового годинника.
Обличчя було цілковито спустошеним. Зі впалих та вогких очей лилися сльози. З носа капало, наче з водоспаду.
Довге рідке волосся засаленими пучками прилипло до її голови, а щоки були подряпані та кровоточили так, наче вона роздирала їх нігтями.
Персі не міг витримати її погляду, тож опустив очі. На її колінах лежав старовинний щит — побитий круг з дерева та бронзи, розмальований образом самої Ахліс зі щитом, тож зображення наче повторювалось до нескінченності, стаючи дедалі меншим.
— Цей щит, — пробурмотіла Аннабет. — Це його щит. Я гадала, що це просто легенда.
— О, ні! — завила страшна стара. — Це щит Геркулеса. Він намалював на його поверхні мене, щоб вороги у свої передсмертні миті бачили мене — богиню горя. — Вона так сильно закашлялась, що у Персі заболіло в грудях. — Наче Геркулес знав, що таке справжнє горе. Це навіть не вдалий портрет!
Персі важко глитнув. Коли вони з друзями зустрілися з Геркулесом у Гібралтарській протоці, усе скінчилось не дуже добре. Знайомство відбулося з численними криками, погрозами смерті та високошвидкісними ананасами.
— Що його щит робить тут? — поцікавився Персі.
Богиня витріщилась на нього своїми мокрими молочно-білими очима. З її щік капала кров, фарбуючи рвану сукню в червоний горох.
— Він йому більше не потрібен, хіба ні? Він потрапив сюди, коли його смертне тіло спалили. Припускаю, на згадку того, що жодний щит не в змозі захистити від усього. Урешті-решт, горе заволодіває всіма. Навіть Геркулесом.
Персі присунувся ближче до Аннабет. Він намагався пригадати, чому вони тут, але почуття розпачу заважало думати. Слухаючи Ахліс, він більше не дивувався тому, що вона подряпала власні щоки. Від богині віяло чистим болем.
— Бобе, — промовив Персі, — не варто нам було сюди приходити.
Звідкись з-під Бобової уніформи на знак згоди нявкнуло кістяне кошеня.
Титан смикнувся і зморщився від того, що Малий Боб шкрябав його пахву.
— Ахліс керує Туманом Смерті, — наполіг він. — Вона вас сховає.
— Сховаю? — Ахліс видала булькаючий звук. Вона або сміялась, або задихалась. — Чому я це робитиму?
— Вони повинні дістатися Брами Смерті, — відповів Боб. — Щоб повернутись у смертний світ.
— Це неможливо! Тартарова армія вас знайде. Вони вб’ють вас.
Аннабет повернула клинок свого меча з драгонової кістки. Слід було визнати, він робив її досить загрозливою і привабливою, у якомусь сенсі схожою на варварську царівну.
— Отже, Туман Смерті ні на що не здатний, — промовила вона.
Богиня оголила свої зламані жовті зуби.
— Ні на що не здатний? Хто ти така?
— Дочка Афіни, — голос Аннабет звучав хоробро... проте, як їй це вдавалось, Персі гадки не мав. — Я пройшла пів-Тартару не для того, аби якась другорядна богиня розказувала мені, що можливо, а що ні.