Пісок під їхніми ногами затріпотів. Туман завирував навколо них зі звуком, схожим на болісне виття.
— Другорядна богиня? — заричала Ахліс, упиваючись нігтями у щит Геркулеса та зминаючи метал. — Я існувала задовго до народження титанів, невиховане дівчисько! Я існувала, коли прокинулась Гея. Горе вічне. Буття — це страждання. Я була народжена найдавнішими — Хаосом та Ніччю. Я...
— Так, так. — Промовила Аннабет. — Смуток та горе, бла-бла-бла. Але ти все одно недостатньо могутня, аби сховати двох напівбогів у своєму Тумані Смерті. Як я й казала: ні на що не здатна.
Персі прокашлявся.
— Е... Аннабет...
Вона застережливо зиркнула на нього: «Допомагай мені». Він усвідомив, наскільки сильно вона налякана, але просто не має іншого вибору. Тільки так вони могли змусити богиню діяти.
— Тобто... Аннабет має рацію! — кинувся на допомогу своїй дівчині Персі. — Боб привів нас аж сюди, адже вважав, що ти допоможеш. Але гадаю, ти занадто зайнята витріщанням на цей щит та литтям сліз. Я тебе не звинувачую. Портрет, беззаперечно, вдався.
Ахліс завила і впилась очима у титана.
— Навіщо ти наслав на мене цих нестерпних дітлахів? Боб видав щось середнє між гриманням та скигленням. — Я гадав... я сподівався...
— Туман Смерті не для того, аби допомагати! — заверещала Ахліс. — Він кутає смертних у страждання, коли їхні душі переходять у Підземне царство. Це подих Тартару, смерті, розпачу!
— Круто, — промовив Персі. — Заверніть нам два із собою?
Ахліс зашипіла.
— Попросіть щось більш помірковане. Я ще й богиня отрут. Я можу подарувати вам смерть — безліч способів померти менш болісною смертю ніж та, що ви обрали, вирушаючи в серце пекла.
Навколо богині в піску зацвіли квіти: темно-пурпурові, помаранчеві та червоні суцвіття, від яких линув нудотно-солодкий аромат. Голова Персі запаморочилась.
— Паслін? — запропонувала Ахліс. — Болиголова. Беладона, блекота або блювотний корінь. Я можу розчинити ваші нутрощі, випарити вашу кров.
— Це дуже люб’язно, — промовив Персі. — Але з мене годі отрути на одну подорож. Ну, ти сховаєш нас у своєму Тумані Смерті чи ні?
— Так, це було б весело, — підтримала Аннабет.
Очі богині звузились.
— Весело?
— Авжеж, — запевнила Аннабет. — Якщо ми зазнаємо невдачі, подумай тільки, яка забава це буде для тебе, зловтішатися з наших душ, коли ми помремо в муках. Матимеш змогу цілу вічність нагадувати нам: «А я казала!».
— Або якщо ми досягнемо мети, — додав Персі, — подумай, скільки мук ти завдаси тутешнім чудовиськам. Ми збираємось запечатати Браму Смерті. Це спричинить багато виття та скиглення.
Ахліс замислилася.
— Я люблю страждання. Виття — теж чудово.
— Тоді домовились, — промовив Персі. — Зроби нас невидимими.
Ахліс важко підвелась. Геркулесів щит відкотився геть і звалився на бік у кущику отруйних квітів.
— Це не так просто, — промовила богиня. — Туман Смерті приходить у найближчу до смерті мить. Коли це станеться, ваші очі затьмаряться, а світ навколо змеркне.
У Персі пересохло в роті.
— Гаразд. Але... це приховає нас від чудовиськ?
— О, авжеж, — промовила Ахліс. — Якщо ви переживете процес, то зможете непомітно пройти повз Тартарову армію. Шанси, звісно, мізерні, але якщо ви вже вирішили, то ходімо. Я покажу вам шлях.
— Шлях куди? — запитала Аннабет.
Богиня вже човгала в темряву.
Персі повернувся до Боба, але титан зник. Як десятифутовий сріблястий чувак з шумним кошеням міг так просто розчинитись у повітрі?
— Гей! — крикнув Персі до Ахліс. — Де наш друг?
— Він не може піти цим шляхом, — відізвалась богиня. — Він не смертний. Ходімо, малі дурники! Я покажу вам Туман Смерті.
Аннабет видихнула і схопила Персі за руку.
— Ну... хіба може стати ще гірше?
Запитання було настільки безглуздим, що Персі розсміявся, хоч від цього й заболіли легені.
— Еге. Але наступне побачення — вечеря в Новому Римі.
Вони рушили далі в туман по пильних слідах богині крізь зарості отруйних квітів.
XLVII Персі
Персі сумував за Бобом.
Він звик до титана і до того, як той освітлював шлях своїм срібним волоссям та грізною бойовою шваброю.
Тепер їхнім єдиним провідником була змарніла трупоподібна жіночка з надзвичайно роздутим почуттям власної гідності.
Що далі вони просувались курною рівниною, то густішим ставав туман. Персі ледве втримувався від поривання відмахнутися від нього. Іти слідом за Ахліс йому вдавалось тільки завдяки тому, що отруйні рослини розквітали всюди, де вона ступала.