Він пригадав, як на біології розповідали, що людське тіло здебільшого містить воду. Пригадав, як вилучив воду з Джейсонових легень у Римі... Якщо йому вдалося таке, то чому б не спробувати з іншими рідинами?
Божевільна думка. Посейдон — бог моря, а не всіх на світі рідин.
Але в Тартарі свої закони. Вогонь можна пити. Земля — тіло темного бога. Повітря — кислота, а напівбогів можна перетворювати на димні трупи.
То чому б не спробувати? Втрачати нічого.
Персі вдивився в отруйну повінь, що наближалась зусібіч. Він зосередився з такою силою, що всередині нього щось ніби тріснуло — наче в животі розбилась кришталева куля.
Тепло плинуло крізь його тіло. Отруйний вал зупинився.
Пара понеслась від нього геть — назад у напрямку богині. Отруйне озеро рушило на неї дрібними хвилями та струмочками.
— Що це? — завищала Ахліс.
— Отрута, — промовив Персі. — Хіба це не твій фах?
Хлопець підвівся, відчуваючи, як усередині нього скипає злість. Коли отруйний потік наблизився до богині, вона почала кашляти від пари. З її очей ще дужче потекло.
«О, чудово, — подумав Персі. — Більше води».
Він уявив, як її ніс та горло переповнюються власними слізьми.
Ахліс почала задихатися.
— Не отруйний потік дістався її ніг і зашипів, наче краплі води на розпеченому залізі. Богиня завила і позадкувала.
— Персі! — покликала Аннабет.
Вона відійшла до краю скелі, хоч отрута рухалась не на неї. У її голосі відчувався жах. Знадобилася мить, перш ніж Персі усвідомив: Аннабет боїться його.
— Зупинись... — заблагала вона сиплим голосом.
Персі не хотів спинятись. Він хотів, щоб богиня задихнулась. Хотів побачити, як вона захлинеться у власній отруті. Хотів побачити, скільки страждань здатне знести уособлення страждань.
— Персі, будь ласка...
Обличчя Аннабет досі було блідим, як у трупа, але очі — такими саме як зазвичай. Мука в них змусила гнів Персі вщухнути.
Він повернувся до богині та наказав отруті розступитися. Уздовж краю скелі утворилась вузька доріжка для відступу.
— Геть! — заревів Персі.
Як на ходячий труп, Ахліс, за бажання, досить швидко бігала. Вона ринулась до доріжки, впала долілиць, підвелася і з виттям помчала у темряву.
Щойно вона зникла, отруйні озерця почали випаровуватися. Рослини висохли і розлетілись пилом.
Аннабет почовгала до Персі. Зовні вона була наче труп, повитий димом, але виявилась достатньо твердою, коли стиснула його плечі.
— Персі, будь ласка, ніколи... — Її голос обірвався через схлипування. — Не всім на світі можна керувати. Будь ласка.
Усе його тіло розпирало від внутрішньої сили, але злість ущухала. Розбите скло всередині нього почало згладжуватися на краях.
— Так, — промовив він. — Так, гаразд.
— Треба забиратись із цього урвища. Якщо Ахліс привела нас сюди як жертвопринесення...
Персі намагався думати. Він починав звикати до пересування з Туманом Смерті навколо себе. Він уже почувався більш твердим, більше собою. Але голова досі була ватяною.
— Вона казала, що згодує нас Ночі, — пригадав він. — Що це може означати?
Температура знизилася. Прірва перед ними наче видихнула.
Персі схопив Аннабет та відступив від краю, коли з безодні з’явилась таємнича сутність — настільки масивна і Темна, що хлопець відчув, ніби тільки тепер по-справжньому зрозумів значення слова «темрява».
— Я гадаю, — промовила темрява жіночим голосом, м’яким, наче підкладка в труні, — вона мала на увазі Ніч з великої літери. Зрештою, я лише одна.
XLIX Лео
Лео раптом усвідомив, що проводив значно більше часу в падіннях, аніж у польотах.
Якби за часті падіння видавали медалі, він би, напевно, купався в золоті.
Він опритомнів, коли нісся вниз крізь хмари. У голові був розпливчастий спогад про те, як його дражнила Хіона, перш ніж запустити в небо. Саму снігову відьму Лео не побачив, але забути її голос було неможливо. Він гадки не мав, як довго набирав висоту, але якоїсь миті, напевно, знепритомнів від холоду і браку кисню. Тепер він летів назад, назустріч останньому падінню у своєму житті.
Хмари розступилися. Він побачив блискуче море далеко-далеко внизу. Жодних ознак «Арго II», так само як і суші, за винятком крихітного острівця аж на обрії.
Лео не вмів літати. У нього залишалося не більше пари хвилин, перш ніж він з плескотом розіб’ється об воду.
Хлопець вирішив, що йому не подобається такий кінець «Епічної балади про Лео».
Його руки досі стискали Архімедову сферу. І не дивно. Притомний чи ні, він нізащо б не відпустив свій найбільший скарб. Трохи пововтузившись, він зміг дістати з пояса скотч і причепити сферу до грудей. Це зробило його схожим на бюджетну версію Залізної Людини, та принаймні обидві руки стали вільними. Він почав працювати, запекло пораючись біля сфери та дістаючи з пояса все, що могло б стати йому в пригоді: фіранку, металеві трубки, мотузки та кільця.