Лео миттю подумав: «Ой-йой».
Він зустрічав багато богинь, але дівчина, яка свердлила його очима з-за краю кратера, мала вигляд справжнісінької богині.
Вона була одягнена в білу грецьку сукню без рукавів, підперезану золотавим плетеним паском. Довге пряме волосся мало майже такий саме золотаво-брунатний колір грінки, як у Хейзел, але на цьому їхня схожість закінчувалась. Обличчя дівчини було молочно-білим, з темними мигдалеподібними очима та пухкими губами. Їй було близько п’ятнадцяти років, десь така як Лео. Вона була красунею, але своїм розлюченим виразом обличчя нагадала Лео всіх популярних дівчат з усіх шкіл, які він відвідував, — усіх дівчат, які глузували з нього, весь час пліткували, вважали себе нереально крутими і, власне, робили все, аби зіпсувати йому життя.
Лео миттю відчув до неї відразу.
— Ох, перепрошую! — промовив він. — Я щойно впав з неба. Збудував гелікоптер у падінні, підірвався на півшляху і ледве не розбився на смерть. Але, заради богів, поговорімо краще про твій обідній стіл!
Він схопив поплавлений кубок.
— Хто взагалі ставить столи туди, де об них можуть розбитися ні в чому не винуваті напівбоги? Хто так робить?
Дівчина стиснула кулаки. Лео був певен, що вона зараз спуститься до нього в кратер і лясне по обличчю. Натомість вона здійняла очі до неба.
— СЕРЙОЗНО?! — заволала вона до порожньої синяви. — Хочете ще більше мене покарати? Зевсе! Гефесте! Гермесе! Ви зовсім сором втратили?
— Е... — Лео помітив, що вона щойно звинуватила трьох богів, один з яких був його татом. Щось йому підказувало, що це поганий знак. — Сумніваюсь, що вони слухають. Знаєш, уся ця дурня з розділенням особистостей...
— Покажіться! — крикнула дівчина до неба, цілковито проігнорувавши Лео. — Хіба вам замало мого вигнання? Замало того, що ви забрали тих нечисленних гідних героїв, з якими мені можна було бачитись? Уважаєте, це смішно посилати цього... цього нечепуру і коротуна порушувати мій спокій? Це НЕ СМІШНО! Заберіть його назад!
— Агов, сонечко! — промовив Лео. — Я, знаєш, поряд.
Вона загарчала, наче загнаний звір.
— Не називай мене сонечком! Вилізай з ями і ходи мерщій за мною, щоб я могла виштовхати тебе зі свого острова!
— Ну, якщо ти так чемно попросила...
Лео гадки не мав, чому ця божевільна так казиться, але не дуже цим і цікавився. Якщо вона могла допомогти йому забратися з острова, його все влаштовувало. Він стиснув свою почорнілу сферу й поліз із кратера, а коли дістався гори, дівчина вже крокувала вздовж беpeгa. Йому довелось пробігтись, аби її наздогнати.
Дівчина з відразою показала на палаючі уламки.
— Це був недоторканий пляж! Подивись на нього тепер.
— Еге, моя провина, — буркнув Лео. — Треба було розбитися на одному з інших островів. Хоча стривай... інших тут немає!
Вона щось буркнула та пішла далі узбережжям. Лео відчув ледь помітний запах кориці — її парфуми? Не те щоб його це цікавило. Її волосся гіпнотично коливалось за плечима, що, звісно, його так само не хвилювало.
Лео оглянув море. Те саме, що й під час падіння — ані суші, ані кораблів аж до самого обрію. Він повернувся до острова і побачив усипані деревами зелені пагорби. Вузенька стежка звивалась крізь кедровий гай. «Цікаво, куди вона веде, — подумав Лео. — Мабуть, у таємне лігво цієї божевільної, де вона смажить своїх ворогів, щоб потім з’їсти за обіднім столом на пляжі».
Він так поринув у думки, що не помітив, як дівчина зупинилась, і наскочив на неї.
— Ей! — вона повернулась і вчепилась за його плечі, щоб не впасти в морську піну. У неї були сильні руки, як у когось, хто заробляє на життя важкою працею. Такі саме руки мали дівчата з будиночка Гефеста, але вона не скидалася на Гефестову дитину.
Дівчина відштовхнула його.
— Гаразд. Це місце підійде. Тепер скажи, що хочеш залишити острів.
— Що? — мозок Лео досі дещо гальмував після аварійної посадки. Він не певен був, що добре її розчув.
— Ти хочеш залишити острів? — вимогливо запитала вона. — Мають же бути в тебе якісь справи!
— Ну... так. Мої друзі в біді. Мені треба повернутись на корабель і...
— Добре, — перервала вона. — Просто скажи: «Я хочу залишити Огігію».
— Е, гаразд. — Лео не розумів чому, але тон дівчини дещо засмучував... що було безглуздям, оскільки йому байдуже до її думок. — Я хочу залишити... як ти там сказала.
— О-гі-гі-ю! — повільно вимовила дівчина, наче Лео було п’ять років.
— Я хочу залишити О-гі-гі-ю, — промовив він.
Вона видихнула, вочевидь з полегшенням.