Навіть у богів не настільки збочена уява, щоб придумати таку загибель.
Але Гея відрізняється від інших богів. Матір Земля старіша, лихіша і кровожерливіша. Аннабет майже чула її сміх, поки вони падали в безодню.
Аннабет доторкнулась губами до вуха Персі.
— Я кохаю тебе.
Вона не знала, чи він її чує, але якщо на них чекала смерть, вона хотіла, щоб її останні слова були такими.
Аннабет відчайдушно намагалась придумати, як їм урятуватись. Вона була гідною дочкою Афіни, довівши це в підземних римських тунелях. Вона витримала всі випробовування, що повстали перед нею, завдяки одному тільки розуму. Але зараз на думку не спадало нічого, що могло б повернути їх нагору чи, принаймні, вповільнити падіння.
Жодний з них не мав сили літати — на відміну від Джейсона, який керував вітрами, або Френка, який перетворювався на крилатих тварин. Якщо вони долетять до землі на граничній швидкості... що ж, Аннабет була достатньо обізнаною у фізиці, аби збагнути, що і зупинка буде граничною... для їхніх життів.
Вона всерйоз розглядала можливість зробити парашут із футболок (настільки все було безнадійно), як раптом навколо стало якось інакше. Темрява набула сіро-червоного відтінку. Притиснувшись до Персі, Аннабет збагнула, що може бачити його волосся. Свист у вухах почав більше нагадувати рев, а повітря нестерпно пекло та тхнуло тухлими яйцями.
Раптом тунель, крізь який вони летіли, розширився у гігантську печеру. Аннабет побачила дно — десь за милю під ними — і на якусь мить втратила розум. Цілий Мангеттен міг поміститись у цю печеру, а вона навіть не бачила її меж. У повітрі висіли червоні хмари, наче з випаруваної крові, а знизу, наскільки бачили очі, розкинулися чорні кам’янисті рівнини, усипані зубчастими горами та полум’яними розколинами. Ліворуч від Аннабет земля обривалась скелями, що, наче велетенські сходи, вели в ще глибші надра безодні.
Через сморід сірки було важко зосередитись, але Аннабет сфокусувала очі на землі просто під ними і побачила смужку блискучої чорної рідини — ріка.
— Персі! — загорланила вона йому в вухо. — Вода!
І почала несамовито жестикулювати. У слабкому червоному світлі важко було зрозуміти його вираз обличчя. Він здавався розгубленим і наляканим, але кивнув, мовляв зрозумів.
Персі мав владу над водою — якщо це дійсно була вода під ними. Він міг пом’якшити удар від падіння. Звісно, Аннабет чула жахливі байки про річки Підземного царства: вони забирали спогади, спопеляли тіло та душу. Але вона вирішила не думати про це. Іншого вибору у них не було.
Вони падали просто в ріку. В останню мить Аннабет почула бойовий клич Персі. Поверхня води здійнялась потужним гейзером і цілком поглинула їх.
VI Аннабет
Зіткнення не вбило її, але це майже вдалось холоду.
Крижана вода, наче виштовхнула з легень усе повітря. Руки задубіли й випустили Персі з обіймів. Аннабет тонула. Химерні стогони заглушали всі звуки — мільйони розпачливих голосів лунали у вухах, наче замість води в ріці текла квінтесенція смутку. Голоси були гіршими за холод. Вони тиснули на неї, позбавляючи змоги вийти з оціпеніння.
«Який сенс боротись? — запитували вони. — Ти все одно мертва. Ти ніколи не залишиш це місце».
Вона могла опуститись на дно й потонути, дозволити ріці віднести своє тіло бозна-куди. Так було б легше. Просто заплющити очі...
Персі схопив її за руку й повернув до дійсності. Вона не бачила його в каламутній воді, але раптом перехотіла вмирати. Разом вони відштовхнулися ногами вгору й вирвались на поверхню.
Аннабет почала хапати ротом повітря, вдячна за те, що воно є, хоч і яке уїдливе. Вода навколо завирувала. Дівчина зрозуміла, що Персі утворює коловорот, аби підтримувати їх на поверхні.
Розгледіти щось навколо було неможливо, проте вони впали у ріку, а ріки мають береги.
— Земля, — прохрипіла Аннабет. — Убік.
Персі здавався до смерті втомленим. Зазвичай, вода живила його енергією, але ця забирала останні краплі його сили. Водяний вир слабшав. Аннабет однією рукою притиснула Персі до себе і поплила поперек течії. Ріка щосили намагалась їй перешкодити — тисячі плакучих голосів шепотіли їй у вуха, затуманюючи мозок: «Життя — це розпач. Усе безцільне, і на всіх чекає однаковий кінець».
— Безцільне, — пробурмотів Персі.
Його зуби заклацали від холоду. Він припинив пливти й почав тонути.
— Персі! — скрикнула Аннабет. — Ріка туманить твій розум. Це Кокіт — ріка скорботи. Ця вода — чисте горе!