Каліпсо припинила співати. Лео усвідомив, що витріщається на неї, як ідіот.
— Спрацювало? — запитала вона.
— Ну... — він змусив себе перевести погляд на бронзове дзеркало. — Ні. Хоча...
Екран засяяв. У повітрі над ним замерехтіло голографічне зображення.
Лео впізнав Табір Напівкровок.
Звуку не було, але Клариса Ла Ру з будиночка Ареса, викрикуючи накази, шикувала таборян у лави. Брати та сестри Лео з Дев’ятого Будиночка метушились навколо, одягаючи всіх в обладунки та роздаючи зброю.
Навіть Хірон був прибраний до війни. У блискучому шоломі з плюмажем та в бронзових латах він скакав від шеренги до шеренги. Звична привітна усмішка зникла, а замість неї на обличчі був похмурий вираз рішучості.
Вдалечині, у затоці Лонг-Айленд, стояли грецькі триреми, готові до бою. На пагорбах заряджали катапульти. Сатири патрулювали поля, а вершники на пегасах кружляли в небі, пильнуючи повітряний простір.
— Твої друзі? — поцікавилася Каліпсо.
Лео кивнув. Його обличчя затерпло.
— Готуються до війни.
— Проти кого?
— Дивись.
Зображення змінилось. Крізь залитий місячним сяйвом виноградник просувалась фаланга з римських напівбогів. На підсвітленій вивісці вдалечині був напис: «Винний завод Голдсмітів».
— Я вже бачив цю вивіску, — промовив Лео. — Це неподалік від Табору Напівкровок.
Раптом у римських шеренгах розпочався безлад. Напівбоги розбіглись. Щити попадали. Списи несамовито заметались, наче вся фаланга наступила на величезний мурашник.
Дві маленькі волохаті фігурки, прибрані у строкаті костюми та кричущі капелюхи, шмигали в місячному світлі. Вони, здавалось, були водночас усюди: лупцювали римлян по головах, цупили їхню зброю, перерізали пояси, щоб штани спадали на коліна.
Лео не втримався від усмішки.
— Чарівні мої малі баламути! Вони дотримали обіцянки.
Каліпсо нахилилась до нього і подивилась на керкопів.
— Твої родичи?
— Ха. Ха. Ха. Ні. Пара карликів, яких я зустрів у Болоньї. Я відрядив їх затримати римлян — і вони цим займаються.
— Та чи це надовго?
Слушне запитання. Зображення знову змінилось. Лео побачив Октавіана — того гидкого білявого опудала-авгура. Хлопчина стояв на стоянці біля автозаправки, оточений чорними джипами й римськими напівбогами, та тримав довгий жезл, огорнутий у брезент. Коли він розгорнув полотно, Лео побачив золотого орла, що блищав на верхівці жезла.
— О, це недобре.
— Римський штандарт, — помітила Каліпсо.
— Еге. І, якщо вірити Персі, цей стріляє блискавками.
Щойно Лео промовив це ім’я, то одразу пошкодував.
Він поглянув на Каліпсо і побачив боротьбу в її очах: як вона намагається вишикувати свої почуття в рівненькі охайні рядки, немов нитки на своєму верстаті. Але найбільше здивував Лео його власний порив гніву. Це був не розпач, не ревнощі. Лео злився на Персі за те, що той скривдив цю дівчину.
Він зосередився на голографічних зображеннях. Тепер він бачив самотнього вершника — Рейну, претора Табору Юпітера. Вона летіла крізь бурю на спині світло-брунатного пегаса. Темне волосся Рейни майоріло на вітру. Пурпурова накидка здіймалась над блискучими обладун-ками. З ран на руках і обличчі стікала кров. У її пегаса були перелякані очі, а його рот потріскався від спраги, але Рейна рішуче гнала його далі, попри бурю.
На очах Лео із хмар виринув дикий грифон. Його кігті обрушились на ребра коня і ледве не скинули вершницю. Рейна дістала меч і розрубила чудовисько. За кілька секунд після цього з’явились три вентуси — темні повітряні духи, вируючі, наче мініатюрні смерчі, пронизані блискавками. Рейна, зухвало закричавши, кинулась на них.
І тоді бронзове дзеркало потемніло.
— Ні! — скрикнув Лео. — Ні, не зараз. Покажи, що станеться! — він ударив по дзеркалу. — Каліпсо, ти можеш знову заспівати чи ще щось?
Вона гнівно зиркнула на нього.
— Я так розумію, це твоя дівчина? Твоя Пенелопа? Твоя Елізабет? Твоя Аннабет?
— Що? — Лео не розумів цю дівчину. Половина з того, що вона казала, не мала жодного сенсу. — Це Рейна. Вона не моя дівчина! Мені треба побачити більше! Мені треба...
«ТРЕБА, — прогримів голос у землі під його ногами. Лео похитнувся. Раптом він став почуватись так, наче стоїть на батуті. — ТРЕБА — надміру вживане слово».
З піску здійнялася вируюча постать — найменш улюблена богиня Лео, Повелителька Бруду, Божевільна Грязьова Царівна, Гея власною персоною.