Вона схопила консоль і побігла до плота. Це нарешті змусило Лео заворушитися. Він допоміг їй приладнати консоль до плота і приєднав дроти до маленького стерна позаду. На плоті вже стояла щогла, тож Лео з Каліпсо притягли вітрила та взялись за такелаж.
Вони працювали пліч-о-пліч у повній злагоді. Навіть зі своїми братами і сестрами Лео не працювалось так легко, як із цією безсмертною садівницею. Не минуло й кількох хвилин, як вітрила і припаси вже були на місці. Лео вдарив по кнопках на Архімедовій сфері, пробурмотів молитву до батька, Гефеста, — і консоль з небесної бронзи жваво загула.
Мотузки натягнулись. Вітрило повернулось. Пліт заскрипів на піску й рушив назустріч хвилям.
— Пліт нарешті прибув, — промовив Лео.
Каліпсо фиркнула. Її очі здавались червоними, але в світлі місяця було важко сказати напевно.
— Тільки помітив?
— Але якщо він з’являється тільки перед тими, хто тобі подобається...
— Не спокушай долю, Лео Вальдесе. Я досі тебе ненавиджу.
— Гаразд.
— І ти НЕ повернешся, — наполягла вона. — Тож не треба марних обіцянок.
— А як щодо немарних обіцянок? Тому що я обов’язково...
Вона стиснула долонями його обличчя і притягнула до своїх губ, що одразу змусило Лео замовкнути.
Попри всі жарти та загравання, Лео ще ніколи не цілувався з дівчиною. Ну, були сестринські клювки у щічку від Пайпер, але це не враховувалося. Цей поцілунок був справжнім. Якби в голові Лео були механізми та дроти, то їх, напевно, закоротило б.
Каліпсо відштовхнула його.
— Цього не було.
— Гаразд, — голос Лео був на октаву вище, ніж зазвичай.
— Забирайся.
— Гаразд.
Каліпсо відвернулась, різким рухом витерла сльози і помчала геть. Легкий вітерець куйовдив її волосся, поки вона бігла по піску.
Лео хотів її окликнути, але вітрила спіймали вітер і пліт відчалив. Хлопець кинувся налаштовувати навігаційну панель, а коли озирнувся, Огігія вже була темною смугою вдалечині. Посеред неї, наче крихітне помаранчеве серце, пульсувало їхнє багаття.
Його губи досі тремтіли від поцілунку.
«Цього не було, — сказав він собі. — Не міг я закохатись у безсмертну дівчину. І вона, безперечно, не могла закохатись у мене. Це неможливо».
Пліт нісся по воді, повертаючи Лео в смертний світ, а хлопець раптом усвідомив значення рядка з пророцтва: «клятви дотримай на краю могили».
Він усвідомлював, наскільки небезпечними можуть бути обіцянки. Але йому було байдуже.
— Я повернусь по тебе, Каліпсо, — промовив він до нічного вітру. — Присягаюсь Стіксом.
LIII Аннабет
Аннабет ніколи не боялась темряви.
Та зазвичай темрява не була заввишки сорок футів. І не мала чорних крил, батога із зірок та запряженої конями-вампірами колісниці з тіней.
Нікту ледве можна було охопити очима. Вона нависала над прірвою вируючою постаттю з попелу та диму — не менша за Афіну Парфенос, але, на відміну від статуї, цілком жива. Її сукня була чорним вакуумом з мазками космічних туманностей, наче на її корсажі народжувались галактики. Обличчя важко було розгледіти, але крихітні очі сяяли, немов квазари. Коли вона змахувала крилами, то хвиля мороку накривала скелі, через що Аннабет відчувала втому та сонливість, а її зір затьмарювався.
Колісниця богині була зроблена з того ж матеріалу, що і меч Ніко ді Анжело — стигійського заліза. Масивні коні в упряжі були цілковито чорними, і тільки їхні гострі ікла блищали сріблом. Ноги звірів пливли крізь морок, перетворюючись на дим під час руху.
Коні оголили ікла і загарчали на Аннабет. Богиня змахнула батогом — тонкою стрічкою зірок, схожих на діамантові шипи, — і коні здибилися.
— Ні, Сутінку, — промовила богиня. — Тихо, Тіне. Ця мила здобич не для вас.
Персі зиркнув на коней, коли ті заіржали. Його досі повивав Туман Смерті, тож він мав вигляд розмитого трупа — і серце Аннабет стискалось від болю щоразу, коли вона на нього дивилась. Вочевидь, камуфляж у них був не найкращий, оскільки Нікта чудово їх бачила.
Аннабет не могла прочитати вираз на спотвореному обличчі Персі, але йому безсумнівно не сподобалось те, що сказали коні.
— Е... отже, ви не дозволите їм нас з’їсти? — запитав він богиню. — Вони дуже цього хочуть.
Її очі-квазари спалахнули.
— Авжеж ні. Я не дозволю їм вас з’їсти, так само як і не дозволила б Ахліс убити. Віддати комусь таку чудову здобич? Та краще вбитися!