— Горе, — погодився він.
— Бийся!
Вона відчайдушно відштовхувалась ногами й борсалася руками, намагаючись утримати їх обох на плаву. Черговий геніальний жарт на потіху Геї: «Аннабет помирає під час марних зусиль урятувати від утоплення свого хлопця, сина Посейдона».
«Навіть не мрій про це, стара відьмо!» — сказала собі Аннабет.
Вона ще міцніше притиснула до себе Персі й поцілувала його.
— Розкажи мені про Новий Рим, — попросила вона. — Які плани ти мав для нас?
— Новий Рим... для нас...
— Так, Риб’ячі Мізки! Ти сказав, що там у нас може бути майбутнє! Розкажи мені!
Аннабет ніколи не хотіла залишати Табір Напівкровок. Іншого дому вона не знала. Але кілька днів тому, на «Арго II», Персі розповів їй, що уявляв їхнє майбутнє життя серед римських напівбогів — у Новому Римі, де ветерани легіону могли спокійно забути про зброю, піти до коледжу, одружитися і навіть стати батьками.
— Архітектура, — пробурмотів Персі. Туман у його очах почав відступати. — Я вирішив, що тобі сподобаються будинки, парки. Там є одна вулиця з такими гарними фонтанами.
Аннабет уже успішніше боролась із течією. Кінцівки досі були наче мішки з мокрим піском, але тепер Персі почав допомагати їй. Вона вже бачила темну лінію берегу. Їм залишалось зовсім трохи.
— Коледж, — задихаючись, вимовила вона. — Ми можемо піти туди разом?
— Т-так, — погодився хлопець дедалі впевненіше.
— Що ти вивчатимеш, Персі?
— Хтозна...
— Щось про море? Океанографію?
— Серфінг? — запропонував він.
Аннабет розсміялась, від чого по воді пройшла хвиля. Стогони стихнули до рівня фонового шуму. Дівчина замислилася: чи лунав коли-небудь у Тартарі сміх — простий щирий прояв радості? Вона сумнівалась.
Зібравши останні сили, Аннабет дісталась берега. Ноги занурились у піщане дно. Тремтячи та хапаючи ротом повітря, вони з Персі видерлися з води та впали на темний пісок.
Аннабет хотілось згорнутися в клубок біля Персі й заснути: заплющити очі, сподіваючись, що все це — просто поганий сон, і прокинутись знову на «Арго II», разом із друзями і в безпеці (ну... наскільки це можливо для напівбога).
Але, ні. Вони справді були в Тартарі. Біля ніг ревів Кокіт, потік журби в рідкому вигляді. Сірчане повітря саднило легені й кололо шкіру. Коли Аннабет подивилась на свої руки, то побачила, що вони вже вкрилися червоними плямами. Вона спробувала підвестись і скрикнула від болю.
Берег був не піщаним. Вони сиділи на полі чорних осколків скла, які тепер врізались у долоні Аннабет.
Отже, повітря — кислота. Вода — страждання. Земля — розбите скло. Усе тут призначалось для того, аби ранити та вбивати. Аннабет перевела подих і замислилася, чи мали рацію голоси в Кокіті. Можливо, боротись не було сенсу, і вони однаково не витримають понад годину.
Поряд із нею закашлявся Персі.
— Це місце тхне, як мій колишній вітчим.
Аннабет слабко всміхнулася. Вона ніколи не зустрічала Смердюка Гейба, але достатньо про нього чула, і була вдячна, що Персі намагається її підбадьорити.
Якби вона впала у Тартар сама, то була б приречена. Після всіх випробувань підземного Рима це було б уже занадто. Вона згорнулась би у клубок і плакала, поки не перетворилась би на нового привида, який розчинився в Кокіті.
Але вона не сама. У неї є Персі. І це означає, що здаватися не можна.
Аннабет змусила себе проаналізувати їхнє становище. Її нога досі була огорнута в саморобну шину з дошки та бульбашкової обгортки і досі заплутана у павутинні. Та коли вона нею поворухнула, то не відчула болю. Амброзія, з’їдена у підземних римських тунелях, нарешті зцілила кістки.
Рюкзак Аннабет зник — загубився під час падіння або його віднесло рікою. Прикро було втрачати Дедалів ноутбук з усіма його фантастичними програмами та базами даних, але у неї були й гірші проблеми. Зник її кинджал з небесної бронзи — зброя, яку Аннабет носила аж від семи років.
Усвідомлення втрати ледь не зламало її, але вона відігнала тугу. Ще матиме час горювати. Що в них ще є?
Ані їжі, ані води... власне, жодних припасів.
Чудово. Дуже втішний початок.
Аннабет глянула на Персі. Вигляд у нього був кепський. Темне волосся прилипло до чола, футболка вся розірвана. Пальці — роздерті до м’яса від того, що він тримався за той виступ, перш ніж вони впали. Та найбільше непокоїли його тремтіння та посинілі губи.
— Нам треба рухатися, інакше помремо від переохолодження, — промовила Аннабет. — Можеш підвестись?
Він кивнув. Обидва насилу звелися на ноги.