— Бр-р, — вимовив Персі. — Як ти сюди дістався? Крізь Особняк Ночі?
— Ні, ні. — Боб запекло похитав головою. — Це місце занадто страшне. Іншим шляхом — тільки для титанів і подібних.
— Дай-но здогадаюсь, — промовила Аннабет. — Ти обійшов збоку.
Боб почухав підборіддя, наче не міг знайти потрібне слово.
— Гм. Ні. Швидше... діагонально.
Аннабет розсміялась. Тільки-но подивіться на неї — стоїть у самому серці Тартару перед незліченним військом і шаленіє від будь-якої розради. Вона неймовірно зраділа поверненню Боба.
Дівчина поцілувала його безсмертний ніс, через що титан закліпав очима.
— Далі йдемо разом? — запитав він.
— Так, — погодилась Аннабет. — Час подивитись, чи діє Туман Смерті.
— А якщо не діє... — Персі зупинив себе.
Який сенс гадати наперед? Вони збирались поринути в самісіньке серце ворожої армії. Якщо їх помітять, їм кінець.
Незважаючи на це, Аннабет усміхнулась. Фініш уже близько. У них є титан зі шваброю та дуже гучне кошеня. Усе не так уже й безнадійно.
— Брамо Смерті, — промовила вона, — зустрічай!
LVII Джейсон
Джейсон не знав, на що сподіватись: на бурю чи на вогонь.
В очікуванні чергової щоденної аудієнції з повелителем Південного Вітру, він намагався вирішити, яка з двох особистостей цього бога гірша — римська чи грецька. Але після п’яти днів у палаці, напевне, можна було сказати лише одне: навряд чи їм з командою вдасться вибратися живими.
Він обіперся об поруччя балкона. Повітря було таким сухим та пекучим, що витягало вологу просто з легень. За минулий тиждень шкіра хлопця помітно засмагла. Волосся стало білим, наче сніг. Щоразу, коли дивився у дзеркало, хлопець лякався шаленого порожнього погляду у власних очах. Перед ним наче стояв сліпець, який заблукав у пустелі.
За сотню футів унизу блищала затока, оточена півмісяцем пляжу з червоного піску. Вони були десь на північному узбережжі Африки. Більших подробиць вітряні духи не розкривали.
Палац простягався обабіч Джейсона — решето залів, тунелів, балконів, колонад і печер, висічених у скелях піщаника, збудованих спеціально для того, аби вітер міг вільно гуляти скрізь та спричиняти якомога більше шуму. • Постійний звук органа нагадував Джейсону летюче лігво Еола в Колорадо, хіба що місцеві вітри, здається, нікуди не квапились.
Що, власне, і спричиняло проблеми.
У найкращі свої дні південні вентуси були повільними та ледачими. У найгірші — поривчастими та розлюченими. Спочатку вони привітно прийняли «Арго II», оскільки будь-який ворог Борея був другом Південного Вітра, але потім, наче забули, що напівбоги — їхні гості. Вентуси швидко втратили інтерес до ремонту корабля. А настрій їхнього короля щодня тільки погіршувався.
Знизу, в доці, кипіла робота — друзі Джейсона ремонтували «Арго II». Вони вже залатали головне вітрило і замінили такелаж, а тепер лагодили весла. Без Лео жодний з них не знав, як полагодити складніші частини корабля, навіть з допомогою стола Буфорда та Фестуса (який тепер, завдяки чаромовству Пайпер, завжди був увімкненим — і ніхто не розумів, як таке можливо). Але вони не залишали надії.
Хейзел і Френк стояли біля штурвалу та мудрували з керуванням: Пайпер передавала їхні команди тренерові Хеджу, який висів за бортом корабля і биткою вирівнював вибоїни у веслах. Така робота чудово йому підходила.
Прогрес був ледве помітним, але враховуючи те, що вони витримали, дивом було вже те, що корабель досі не розвалився.
Джейсон здригнувся, пригадавши напад Хіони. Він був цілковито безпомічним — його перетворили на бурульку навіть не раз, а двічі, тоді як Лео жбурнули в небо, а Пайпер довелося самотужки рятувати їх усіх.
Дякувати богам, що з ними була Пайпер. Вона звинувачувала себе через те, що не запобігла вибуху вітряної бомби, але правда було в тому, що без неї усі вони тепер були б крижаними статуями в Квебеці.
Крім того їй удалось скерувати вибух крижаної сфери так, що, хоч корабель і викинуло на інший край Середземного моря, ушкодження були відносно незначними.
Знизу в доці загорланив тренер Хедж:
— Спробуйте зараз!
Хейзел і Френк потягнули за важелі. Ліві весла ошаленіли, заметались угору-вниз, здіймаючи хвилі. Тренер Хедж, як міг, ухилявся, але одне весло ляснуло його по сідницях і відправило в небо. Сатир з криками підлетів і плюхнувся у воду.
Джейсон зітхнув. Якщо так буде й далі, вони ніколи не відпливуть, навіть якщо південні вентуси дозволять їм це зробити. Десь на півночі Рейна летіла до Епіру, якщо вона взагалі знайшла записку в палаці Діоклетіана. Лео був невідь-де і потребував допомоги. Персі з Аннабет... що ж, у кращому випадку вони досі були живими і просувались до Брами Смерті. Джейсон не міг підвести їх.