LVIII Джейсон
Отже, буря. Австер, римська версія Південного Вітру, проводив аудієнцію.
Два попередні дні Джейсрнові доводилось мати справу з Нотом. Хоч грецька особистість бога і була дуже запальною, вона принаймні швидко ухвалювала рішення. А Австер... ну, не дуже.
Білі та червоні мармурові колони тягнулись уздовж тронної зали. Шорстка підлога з піщаника димилась під Джейсоновими ногами. У повітрі висіла пара, як у лазнях Табору Юпітера, от тільки по всій стелі ще й поблискували блискавки, освітлюючи кімнату сліпучими спалахами.
Південні вентуси літали крізь залу хмарами з червоного пилу та розпеченого повітря. Джейсон обережно ступав якомога далі від них. Першого дня він випадково провів рукою по одному з вентусів і отримав стільки пухирів, що пальці скидалися на щупальця.
У кінці зали стояв найдивніший трон з-поміж усіх, що Джейсонові доводилось бачити — він однаковою мірою складався з води та вогню. Поміст був багаттям. Язики полум’я та клуби диму утворювали сидіння. Спинка була вируючою грозовою хмарою. А підлокітники шипіли там, де волога стикалась з вогнем. Трон не здавався дуже зручним, але Австер сидів на ньому так, наче був готовий до вечірнього перегляду футболу.
Якби бог підвівся, то був би футів у десять заввишки. На кошлатому сивому волоссі покоївся вінок із пари. У бороді з хмар безупинно спалахували блискавки, а на божі груди обрушувалися зливи, через що піщаного кольору тога була наскрізь промоклою. «Цікаво, чи можна цю бороду поголити? — подумав Джейсон. Це ж, мабуть, дуже дратує, коли весь час сидиш під дощем». Але Австеру, здавалось, було байдуже. Він нагадував Джейсонові Санта Клауса, але більш ледачого і менш життєрадісного.
— Отже... — голос бога рокотів наче грім. — Син Юпітера повернувся.
Австер говорив таким тоном, наче Джейсон спізнився. Хлопцеві закортіло нагадати дурнуватому вітряному богу, що він тут щодня годинами чекає, поки його покличуть, але натомість Джейсон просто уклонився.
— Ваша Величносте, — промовив він. — Чи немає у вас новин щодо мого друга?
— Друга?
— Лео Вальдес. — Джейсон намагався володіти собою. — Його забрали вітри.
— О... так. Тобто ні. Нічого не чули. Його забрали не мої вітри. Це, безсумнівно, робота Борея або його поріддя.
— Ну, ми це знали.
— Я, звісно, тільки тому вас прийняв. — Брови Австера здійнялись аж до вінка. — Борею треба чинити опір! Північним вітрам тут не місце!
— Так, Ваша Величносте. Але щоб чинити опір Борею, нам слід вивести корабель з гавані.
— Корабель у гавані! — Бог відкинувся на спинку і захихикав, розплескуючи воду з бороди. — Знаєш, коли востаннє у мою гавань заходив корабель? Лівійський цар... Бел було його ім’я. Він заявив, що це я винний у тому, що гарячі вітри спалили його врожай. Уявляєш?
Джейсон стиснув щелепи. Він засвоїв, що Австера не можна квапити. У дощовій формі він був млявим, м’яким і непередбачуваним.
— А ви спалювали його врожай, Ваша Величносте?
— Авжеж! — Австер добродушно усміхнувся. — Але на що він сподівався, коли саджав посіви посеред Сахари? Дурень облишив на мене весь свій флот. Збирався знищити мою твердиню, щоб південні вітри ніколи більше не дули. Я, звісно, знищив його флот.
— Звісно.
Австер зіщулив очі.
— Ти ж не його людина?
— Ні, Ваша Світлосте. Я — Джейсон Грейс, син...
— Юпітера! Так, авжеж. Мені подобаються Юпітерові сини. Але чому ти досі в моїй гавані?
Джейсон придушив порив зітхнути.
— У нас немає дозволу на відплиття, Ваша Величносте. А ще наш корабель пошкоджений. Нам потрібен наш механік, Лео Вальдес, аби полагодити двигун. Хіба що ви знаєте якийсь інший спосіб розв’язати проблему.
— Гм. — Австер здійняв долоні. Поміж його пальців закружляв вир пилу. -— Знаєш, люди звинувачують мене в мінливості. В одні дні я гарячий вітер, знищувач урожаїв, вони називають мене «сироко»! В інші дні я лагідний, передвіщаю теплі літні дощі та прохолодний туман у південному Середземномор’ї. А коли не сезон, я відпочиваю в чарівному куточку в Канкуні! Хай там як, у давні часи смертні однаково боялись мене і любили. Для бога непередбачуваність може бути силою.
— Тоді ви дуже сильний, — промовив Джейсон.
— Дякую! Так! Але для напівбога все інакше. — Австер нахилився вперед, настільки близько до Джейсона, що той відчув запах зволоженого ґрунту та розпечених пісків. — Ти нагадуєш мені власних дітей, Джейсоне Грейсе. Тебе носить з одного місця в інше. Ти не можеш визначитись. Змінюєшся день від дня. Якби ти міг повернути напрямок вітру, куди б він дув?.